— Антоне, хто став тим перстом долі, який долучив тебе до хокею?
— Батько привів мене на ковзанку «Крижинка» дуже рано — мені ледь виповнилося три роки. Ми тоді мешкали на Печерську, а зараз батьки живуть на Оболоні. Перші два роки я фактично вчився кататися на ковзанах, а з п'яти років і до 14 — вже тренувався на «Авангарді» під керівництвом Юрія Дмитровича Крилова. Причому тренер вів групу хлопчаків 1983 року народження, а я був на рік молодшим, тож постійно доводилося тягнутися за старшими.
— У Підмосков'я ти потрапив дивним шляхом — через Канаду, чи не так?
— Наша група «Сокола» поїхала на турнір за океан. І саме там на мене поклав око тренер російської команди з Електросталі, яка була чемпіоном Росії у своїй віковій категорії. Надійшло запрошення виступати в цьому підмосковному містечку. У 1998 році хокей в Україні ще жив, але перспективи його вже тоді були туманними. Я порадився з батьками і прийняв пропозицію росіян, тож наступні чотири роки набирався хокейної мудрості в Електросталі. Там же зі мною перебував і інший відомий нині в НХЛ киянин — Микола Жердєв.
— Виїзд юнаків із Києва за кордон був рідкістю?
— Принаймні раз на рік ми брали участь у міжнародних турнірах за кордоном, в основному — в Європі: Австрії, Франції, Польщі, Угорщині. Щоправда, фінансувалися ці поїздки переважно за рахунок батьків юних хокеїстів.
— Ти вже тоді усвідомлював, що хокей стане професією, якою ти зароблятимеш собі на шматок хліба?
— У ті роки важко щось було планувати наперед. Я просто грав у хокей і отримував від цього насолоду. Виходило непогано. Звісно, було бажання стати професіоналом, саме для цього й працюєш на тренуваннях. А в кого як вийде, це вже визначається з часом.
— А хто тебе призначив у захисники?
— Як у дитинстві мене поставили в оборону, так там і граю все життя. Лише в сезоні- 2004/05, коли в НХЛ був локаут і я виступав за фарм-клуб «Чикаго» — «Норфолк», тренер на кілька матчі поставив мене в напад. Пам'ятаю, я тоді сильно стомлювався, а коли повернувся на місце захисника, навіть не спітнів. Хоча, мені здається, в обороні треба більше думати, як правильно зіграти позиційно, а в нападі — насамперед носитися на великих швидкостях.
— Саме в цьому віці ти й визначився зі своїм спортивним громадянством. Як це сталося?
— Наша команда добре виступала, і вже після першого сезону в Електросталі, коли знову виграла першість Росії, мені запропонували оформити російський паспорт. Порадившись із батьками, я погодився. Особливо не вагався, адже збірна Росії — одна з найсильніших у світі, виступати за неї на високому рівні престижно. Якщо гідно гратимеш — на тебе звернуть увагу скаути клубів НХЛ.
— Iз Федерації хокею України з тобою тоді ніхто на зв'язок не виходив?
— Ні. Наскільки я розумію, ФХУ взагалі хокей не надто цікавить... Хокей — не футбол, останнім часом особливою популярністю у населення він не користується. Хоча при бажанні увагу привернути до нього не так уже й складно. Зрозуміло, потрібні суттєві фінансові вливання, для цього в сучасних умовах важко обійтися без бізнесменів і політиків. Треба зуміти їх зацікавити.
— Як же тебе занесло за океан?
— Мабуть, мене помітили на юніорських чемпіонатах світу серед 18-річних, де я виступав двічі. Збірна Росії завоювала спочатку золоті, а наступного року срібні медалі. Селекціонери клубів НХЛ поставили мене на драфт, де у 2002 році вибрали під 21-м номером. Тоді ж у Сент-Луїсі був задрафтований ще один киянин — Андрій Міхнов. Після юніорських команд грати в російській суперлізі було важкувато лише перші два місяці, а потім я потроху втягнувся і пристосувався до хокею високого рівня. Ще один сезон я провів у Росії, а потім поїхав пробувати сили до США.
— Якісь особливі емоції відчував, коли їхав підкоряти НХЛ?
— Чесно кажучи, трохи побоювався, але водночас мав і велике бажання заявити про себе, втілити в життя мрію виступати в найсильнішій лізі світу. Тренувався, старався, нервувався, переживав. Спочатку мешкав сам, потім почали навідуватися батьки — стало легше.
— У палаці твоєї нинішньої команди, «Кароліни», під дахом висять прапори країн, представники яких грають за клуб. Під час телетрансляції там можна помітити й український. Це була твоя ініціатива?
— Мене спитали, який прапор вішати під стелю. Я й сказав, щоб український. А от вихованець донецького хокею, захисник збірної Росії Олег Твердовський, захотів російський.
— А сам ти себе ким почуваєш?
— Українцем, адже тут моя Батьківщина. В Росії у мене нічого не залишилося, а востаннє я там був три роки тому.
— За російську збірну давно виступав?
— Чотири роки тому. Я грав за молодіжну команду на міжнародних турнірах, але напередодні чемпіонату світу тренер Ішматов мене «відчепив» із якихось незрозумілих навколохокейних міркувань. Коли за рік він мене знову покликав, я відмовився виступати під його керівництвом. Якщо до мене ставляться по-людськи, я відповідаю тим самим, а якщо не надто чемно, то бажання спілкуватися з такими особистостями в мене немає.
З тих пір ніхто з Росії, як і з України, до мене не звертався. Якби українська сторона виявила зацікавленість у моїх послугах, я б їй не відмовив. Інша річ, я не знаю, наскільки проблематично повернути мені спортивне громадянство України.
— Там просто все було інакшим: побут, менталітет людей — до цього доводилося звикати. Особливо вразило, що американці зовсім не вміють одягатися: думаю, у нас люди на завод ходять у кращому одязі, ніж «янкі». Пам'ятаю, в команді наробили галасу мої черевики з крокодилової шкіри. Всі сказали «вау», хоча поруч є купа магазинів, в яких можна купити нормальні речі. Американці щиро дивуються, коли питають, де ти придбав гарну річ, і чують у відповідь назву знайомого супермаркета.
Але нове життя сподобалося. Чужим себе там однозначно не почуваєш, бо в Америці півкраїни таких, що приїхали туди порівняно нещодавно. Іноді, бувало, тягнуло на Батьківщину, до друзів і рідних, але ж робота залишається роботою.
— Батьки в Америку часто навідуються?
— Зазвичай під Новий рік. Я там наймаю квартиру на час сезону, а на літо всі речі перетягую до машини й ставлю її в гараж — так що навіть такого поняття, як дім, у мене за океаном немає.
— Перший матч у НХЛ, мабуть, запам'ятав на все життя?
— Так, «Чикаго» грало вдома проти «Калгарі». Я в той час виступав за «Норфолк», а фарм-клуби зазвичай квартирують не в одному місті і навіть не в одному штаті з головною командою. Прийшовши зранку на тренування клубу АХЛ (нижчої ліги), від тренера довідався, що мене викликали на вечірній матч «Чикаго блек хоукс». Швиденько зібрав речі, побіг на літак, летів дві з половиною години! Прибіг на гру, одягнув ще мокру з ранішнього тренування форму й вийшов на лід. Тренер коротко розповів систему гри команди і що я маю робити. Ми тоді виграли 3:1, наставник залишився мною задоволений.
— Новачкам у НХЛ часом влаштовують випробування: то взуття до підлоги приб'ють, то інший жарт влаштують. З тобою нічого такого не траплялося?
— Поки що ні. Дотепні жарти я розумію, але прибивати своє взуття не дозволю — відповім тим самим.
— У минулому сезоні, після локауту, судді почали жорсткіше контролювати правила...
— Так, на перші ролі виходять справжні майстри, технічні й швидкі. Іноді арбітри настільки захоплюються свистками, що карають не те що поштовх, а навіть дотик. Особливо на початку сезону було смішно, коли арбітри ще самі не визначилися, за що карати, а що — пропускати. І тоді хокей ставав схожий на фігурне катання. Хоча мені як захисникові і складніше діяти з новим трактуванням правил, вони мені до вподоби — хокей став чистішим. Начебто у форварда більше свободи дій, але тим цікавіше його зупинити.
— Я навіть сам просив мене обміняти, бо в Чикаго зараз не дуже добре ставляться до хокеїстів пострадянського простору. А коли мене драфтували, генеральним менеджером клубу був Майк Сміт, прихильник нашого хокею. Свого часу він працював у Торонто, Вінніпезі, чимало росіян туди набрав. Нині в Чикаго залишився лише один воротар Хабібулін, хоча ще три роки тому у тренувальному таборі команди нас було 11 чоловік — рекорд усіх часів.
— У «Кароліні» більше спілкувався з Твердовським?
— Відносини з усіма хлопцями нормальні, адже мовного бар'єру в мене вже не існує. Хоча на перших порах саме Олег мені допомагав освоїтися в місті й команді. У спілкуванні з тренером теж усе гаразд. Пітер Лавіолетт і в збірній США, і в «Кароліні» сповідує швидкий хокей, хоче, щоб і в атаках, і в захисті брали участь всі гравці команди. Хоча більшість команд ліги грає в шість оборонців, наш тренер вибирає ритм iз сімома. В Росії, наприклад, віддають перевагу чотирьом парам захисників. Мені здається, це забагато, бо гравцям важко повертатися на лід після довгих пауз.
— Чому ти не брав участі у «плей-оф» Кубка Стенлі?
— На той час одужали всі більш досвідчені гравці, на яких тренер і покладався, і нікого з них травми не зачепили, хоча в інших командах на лід виходили зовсім юні хокеїсти. Я ж продовжував тренуватися, їздив із командою і постійно перебував напоготові.
— Як вирішував, куди везти трофей?
— Варіанти були різні, але особисто для себе іншого вибору, ніж Київ, я й не уявляв — хотілося показати трофей у рідному місті. Організацію вшанування взяв на себе клуб «Беркут». Церемонія мені сподобалася, я навіть не очікував. Охоронці трофею дали цікаву установку: піднімати чашу над головою можу тільки я або хтось із членів моєї родини, а ніхто інший. Бо в нас відразу знайшлося чимало бажаючих потрусити Кубком над головою (сміється). Їздили і в лімузині, і в «Кадилаку». Особливо цікаво виглядав кабріолет 50-річної давнини з гаража Брежнєва, який мені позичив один із спонсорів.
— Де зазвичай відпочиває професіонал?
— Кожного літа я приїжджаю до України, обов'язково заходжу попити чаю до першого тренера — Юрія Дмитровича Крилова. Перебуваю в основному в Києві, хоча можу з'їздити на море.
— Як готуєшся до нового сезону?
— Займаюся тут у звичайному тренажерному залі, на лід почну виходити вже Америці. Останні два роки я відкривав підготовку катанням на льоду в Торонто у школі відомого в минулому хокеїста Миколи Борщевського. Там я познайомився з іншим киянином — Олексієм Понікаровським, а от із Русланом Федотенком особисто не знайомий.
— Чим цікавишся в житті, крім хокею?
— Мабуть, як і кожен спортсмен, стежу за подіями в інших видах спорту, зокрема футболі, — цікаво і подивитися, і самому пограти. Якогось специфічного хобі не маю. Надаю перевагу спокійному відпочинку — мені краще десь засмагати біля моря, ніж ходити по екскурсіях.
— Дівчину своєї мрії ще не зустрів?
—Аби з ким заводити стосунки мені не хочеться, а «свою» людину я ще не знайшов. Особливого значення немає, хто вона за національністю, хоча, мабуть, краще зустріти її саме в Києві. Але життя робить різні сюрпризи: загадувати сенсу немає. Раніше під час відпустки ледь не кожного дня ходив по різних клубах, а зараз втомився — мабуть, постарів (сміється). Взагалі мені важко зрозуміти сучасних дівчат — що саме в житті їх цікавить. Здається, люди стали занадто прагматичними.
ДОСЬЄ «УМ»
Антон Бабчук
Професійний хокеїст, захисник клубу НХЛ «Кароліна харікенс»
Народився 6 травня 1984 року в Києві.
Зріст — 195 см, вага — 95 кг.
Виступав за команди: «Сокіл» (Київ, Україна), «Елемаш» (Електросталь), «Ак барс» (Казань), СКА (Санкт-Петербург) (усі — Росія), «Норфолк адміралс» (АХЛ), «Чикаго блек хоукс» (НХЛ), (США).
У НХЛ провів 44 матчі, закинув 5 шайб, зробив 7 результативних передач.
Чемпіон світу 2001 року серед юніорів у складі збірної Росії.
Андрій Фоменко (Україна Молода, 15.09.2006)
Андрій Фоменко
Ось що хочу сказати з цього приводу...