хоккей, hockey, сокол киев, сокіл київ, sokol kiev kiew, нхл, чемпионат мира, hockey fights, мир хоккея, equipment, украинский хоккей, чемпионат мира по хоккею, детский хоккей

Хокейні публікаціїХокей в УкраїніХокею в Україні минуло вже 103 роки!

11-02-2008 15:10 Минулого тижня вийшов указ Президента України Віктора Ющенка про відзначення у 2010 році сотої річниці народження хокею в Україні. Илья

Минулого тижня вийшов указ Президента України Віктора Ющенка про відзначення у 2010 році сотої річниці народження хокею в Україні.
До того часу мають збудувати льодові палаци у різних регіонах країни та підготувати низку різноманітних заходів для популяризації популярного колись виду спорту.

Президенту «підсунули» не ту дату?

Добре, що “крига скресла”, хоча мене мучить сумнів, чому обрано саме столітній ювілей? У моєму архіві зберігається газета «Слово польське» від 16 січня 1905 року (№26), в якій надруковано такий репортаж: «Фестин на ставах Панєнських випав дуже гарно… Атракцією став хокей, який продемонстрували учні Реальної школи. Через неприбуття суперника, яким мала бути команда Товариства Лижварського, реалісти зіграли між собою… Публіки було багато, яка весело вітала нову гру на леді, а що мороз «скварчав» (-12 градусів), то було випито чимало гарячої гербати». Закінчуючи свій репортаж, автор висловив надію, що хокей на льоду скоро знайде прихильників не тільки серед хлопців, а й серед дівчат, бо велика група панянок вже досить добре собі радить на ковзанах. Тож у Львові цьому виду спорту вже виповнилося 103 роки…

Хоча так насправді, то хокей у нашому місті почав масово розвиватися у двадцятих роках, коли у багатьох спортивних товариствах виникли хокейні секції, що долучилися до тих, що вже поодиноко діяли в «Погоні», «Чарних» чи «Лєгії». Як свідчить коротенька згадка у щоденнику «Діло» 1911 року, ще у тому ж році піонер українського спортового руху професор Іван Боберський намагався впровадити в СТ «Україна» нову спортивну ділянку – гаківку на леді. Однак його ідея не увійшла тоді у життя. Другий раз цю саму думку підніс в 1926 році тодішній голова Товариства інженер Слєзак, але з тим же наслідком. Тоді матеріальні обставини перешкодили українцям бути серед перших, хто впровадив новий досі спорт.

Славна львівська «Україна»

Властивий початок української гаківки припадає на зиму 1930 року, коли члени проводу СТ “Україна” директор Радловський та Конашевич створили нову секцію і знайшли можливість придбати досить коштовне приладдя та форму. На їх заклик численні українські установи та поодинокі добродії поспішили з грошовою допомогою і допомогли із створенням хокейної команди. Вже перша зустріч із старожилом хокейного Львова «Гасмонеєю», що закінчилася перемогою українців – 2:0, показала потенціал нової команди. Свою кар’єру «Україна» мусила розпочати з найнижчого класу львівської округи – класу «Б», де виступало шість команд. Українці мали наймолодшу команду: воротар – Скрипій, оборона – Ліщинський, Грещук, напад – Труш (Мирон), Дицьо, Петрів, запасні гравці – Кобзяр, Дмитерко, Мороз. У такому складі команда розіграла 8 матчів (4 перемоги, 1 нічия, 3 поразки), різниця забитих і пропущених шайб – 10:10. Бомбардири: Труш – 5, Дицьо – 3, Петрів – 2.

А наступного сезону «Україна» здобула перемогу у турнірі класу «Б» і вийшла до найвищого класу львівської округи, де зустріла такі дружини – «Погонь», «Чарні», «Лєгія», «Гасмонея» і «Львів’янка». До команди долучилися нові гравці – молодші Труш та Ліщинський, Гофрик і Лисик. Зимовий сезон 1931-1932 – це «золоті» часи гаківкової секції СТ «Україна», коли вже у стартовому матчі окружної першості українці перемагають – 2:1 – самого чемпіона Польщі «Погонь», у складі якої виступали члени національної команди, що наступної зими поїдуть на Олімпійські ігри 1932 року до Лейк-Плесіда. Того року вперше в історії галицького спорту хокейна команда виїхала на три товариські матчі на Буковину, де перемогла «Довбуш» – 7:0, «Маккабі» – 2:0 та поступилася чемпіону буковинської округи «Драгош Вода» – 0:1 (єдиний гол гостям закинув гравець збірної Румунії Айзенвайзель).

Молодь не підвела!

У наступні сезони «Україна» виступає в окружній лізі з перемінним успіхом, але завжди посідає місце в середині турнірної таблиці. Та на початку 1934 року з команди декілька гравців пішли до сильніших польських клубів, зокрема брати Мирон та Роман Труші, що були головною атакувальною силою, подалися до Закопаного. Довелося створювати молоду дружину із талановитих школярів, які вже набралися певного досвіду гри у спортивному гуртку «Богун». Так приходять до першої команди Бучацький, Марковський, Маринець, Бубела, Проць і молодший Дицьо. Вони справляються на диво дуже добре і залишають за собою четверте місце.

Спортивний гурток «Богун» створила з власної ініціативи група учнів Головної української гімназії. Вони самостійно організовували змагання з ровесниками і стали майже непереможними в неофіційних гімназійних першостях Львова. Головною базою українських гімназистів стало ледовище «Світязь» – улітку великий басейн, власність родини Терлецьких. Тут на них звернуло увагу керівництво «України» і запросило під свої прапори. Життя показало, що це рішення було правильним. Молодь не тільки втримала «Україну» у класі «А», а й через три роки виборола право грати у фіналі за першість Польщі. Молодіжну трійку нападу – Юрій Дицьо, Роман Маринець і Омелян Бучацький – 1938 року запросили до збірної Львова.

«Тигрис» Микола Скрипій

Воротар Микола Скрипій за сім років не пропустив жодного матчу (!) і недарма належав до числа кращих голкіперів міста, його не раз запрошували до збірної Львова, коли вона вирушала на матчі до інших міст. За свою майстерність та сміливість отримав прізвисько «Тигрис», бо справді наводив жах на суперників, відбиваючи усі шайби, що летіли у ворота. Навіть коли зазнав травми – шайба потрапила йому в рот і вибила три зуби, не зійшов з ледовища, а тільки взяв до рота трохи льоду і продовжив гру. А наступного тижня вийшов на лід у військовому шоломі, до якого приладнав маску з дроту, що захищала обличчя. З шести воротарів клубів класу «А» четверо були українцями: Скрипій («Україна»), Ванчицький («Погонь»), Бедрило («Лєгія») і Лукасевич («Чарні»).

Варто зазначити, що більшість хокеїстів були різнобічними спортсменами і влітку займалися іншими видами. Мирон та Роман Труші були добрими стрільцями з лука, Володимир Кобзяр – здібним спринтером на легкоатлетичній доріжці, Юрій Ліщинський – тенісистом, Остап Волинець – волейболістом, Адам Марковський – боксером, Омелян Бучацький – баскетболістом, а майже всі хокеїсти були також добрими футболістами.

Іван Яремко (Високий Замок, 11.02.2008)

Іван Яремко

Ось що хочу сказати з цього приводу...


Славетний довоєнний львівський хокей організаційно був частиною польського хокею і закінчився у 1939 році. Все, що можна, розгромили, а нового руху такого професійного рівня вже не з«явилося.
А стосовно спільного проекту з поляками... Ідея цікава, однак малоперспективна. Адже українського хокею насправді зараз майже немає — один-єдиний серйозний клуб і кілька любительських. Та й російський хокей нині набагато потужніший за польський і цікавіший, тому на роль буксира підходить краще. Нікому ж і в голову не прийде назвати цей чемпіонат спільним російсько-українським — надто сили нерівні. Хоча, як на мене, білоруська першість була для нас дуже непоганим етапом. Мене лише убивало, що «Сокіл» грав там виключно «на інтерес» — коли немає жодних турнірних перспектив, це вже не спорт.
А от якби можна було об«єднатися в одну першість хоча б зі словаками, а то й чехами, я б подумав. Але ж ті не захочуть!
То де ж подівся той славетний львівський хокей? Може покликати (без краплі іронії) до спільного проекту польських друзів?
Шуму много, толку мало, лучше бы без помпезности, просто разработали ЕДИНУЮ хоккейную программу.
Ну, львів«янам тільки дай глобус України покрутити... Вже й 100 років мало — дайош 103!!!