Після здобуття незалежності, коли стали доступними архіви, зник ідеологічний тиск і цензура, можна по-новому оцінити справжню історію України. В тому числі спортивну. І ось тут випливає багато невідомих і цікавих фактів. Наприклад, одним із найпопулярніших зимових видів спорту у Львові був… хокей. Ще 1910 року ази цієї командної гри викладали у Товаристві забав рухових. А «Газета львівська» засвідчила, що одні із перших хокейних матчів, які прийшли за міжнародними правилами, проходили на ковзанці Товариства на так званих ставах Панєнських. 1912 року Товариство намагалося створити хокейну команду «Україна», але її справжні успіхи припали на кілька десятиліть пізніше. Звичайно, поступові львівського хокею перешкодила Перша світова війна.

Маски для маскараду

І все-таки зоряний час настав! 1927 року при Спортивному товаристві «Україна» було створено українську команду, серед найвідоміших її хокеїстів були брати Труші, Лисик, брати Ліщинські, Бубела та інші.

Достеменно відомо, що голкіпер «України» Микола Скрипій, на прізвисько «Тигрис» (тигр) залишив слід в історії хокею. Саме «Тигрис» винайшов першу у світі захисну маску для воротарів, зробивши її із польського військового шолому та дротяної сітки. А також змоделював ключку для воротаря (гак). Згодом цими винаходами зацікавився канадський тренер Ней. Мабуть, це сталося тоді, коли в Лемківській криниці 1931 року хокейна збірна Польщі виступала проти тодішніх чемпіонів світу – збірної Канади. На жаль, досліджувати історію хокею ставало все важче. У воєнному лихолітті було знищено чимало архівних документів, навіть пожовтілі підшивки газет зникли. Однак живуть безпосередні свідки тих далеких часів.

Одного дня, прийшовши на службу я із подивом побачив на своєму робочому столі два аркуші стандартного паперу. Не варто було володіти дедуктивним методом Шерлока Холмса, аби змалювати портрет невідомого відвідувача. Особливо «підкупляло» у галицькій говірці слово «гаківка». За текстом прослідковувалася людина, яка не з чуток володіє інформацією про становлення і розвиток хокею на льоду у Львові. Спогади підписав директор краєзнавчого центру міста Львова «Левандівка» Любомир Довбуш. Пан Любомир і познайомив мене із ветераном довоєнного СТ «Україна» Юрієм Зубачем.

Батько і сини

Скажу відверто, пан Зубач навів стільки прикладів із хокейного життя довоєнного Львова, що їх би вистачило на цілу розвідку про розвиток цього виду спорту у Львові. Справжнім відкриттям для мене стало те, що серед засновників першої української хокейної команди «Україна» були сини нашого славетного художника Івана Труша – Мирон і Роман. Обидва вони не тільки чудово грали у хокей, а виділялися неабиякими здібностями менеджерів.

«У той період, — ділиться спогадами Юрій Антонович Зубач, — у Львові були три єврейські команди «Гасманея», «Гакаах», «Дрор», дуже сильними були польські дружини «Погонь», «Лехія», «Чарні». Можливо, українських команд було би більше, але хокей і тоді був дорогим видом спорту. Хокейне спорядження було тільки імпортним. Наприклад, ковзани і ключки були канадськими, відомої уже й тоді фірми «ССМ». У Львові тільки текстильна фабрика випускала спортивну форму. Але, незважаючи на розподіл команд за національними ознаками, чимало українців виступали і за польські клуби, і за збірну Польщі. Наприклад, на олімпійському турнірі 1936 року в Гарніш-Партенкірнхері у збірній Польщі грали львів`яни: Казимир Соколовський, Роман Ступницький, Владислав Лемішко. Згідно з класифікацією результатів збірна Польщі була 6-ю на першості світу 1939 року. При цьому шестеро із дванадцяти гравців були львів`янами».

Розвитку українського хокею у Львові не сприяло і те, що українці повинні були орендувати льодяний майданчик. А, наприклад, «Чарні» і «Погонь» мали свої льодові арени. І все ж українці залишили слід і на міжнародній арені. На підготовчий турнір до зимової Олімпіади в Лейк-Плесиді до збірної Польщі з хокею було запрошено львівських гравців з «Погоні» — Сабінського, Мауера та «Лехії» — Соколовського.

Підростала і здібна молодь. «У 1934 році три спортсмени – Роман Моринець, Адам Маяковський та Омелян Бучацький, — продовжує спогади Юрій Зубач мали по 16 років. Два спортсмени – Місько Бубела і Євген Магаляс – по 18. Чотири спортовці – Микола Скрипій, Роман Дицьо, Юрій Ніщинський і Володимир Лисик – 21 рік. Регулярні, планомірні тренінги і сильна воля дали гарні плоди».

Серед молодих талантів особливо виділявся Микола Скрипій. У 1939 році він здав гімназійні іспити на атестат зрілості. Але грав у хокей так, що існування команди «Україна» без нього не уявлялося. Більше того, його вважали найліпшим українським хокеїстом. Був «Тигрис» гарним ковзанярем. Крім того, єдиним на той час воротарем, який сміливо виходив з воріт і керував обороною. Тобто грав у наймодерніший хокей, навіть на теперішні часи. Скрипій дуже часто кидався противникові під ноги, мовби тигр. За заслуги Миколу Скрипія 1939 року визнали кращим серед 50 кращих спортсменів українців у Польщі. На такому фундаменті в майбутньому, здавалось би, можна було побудувати український хокей високого професійного рівня. Проте планам спочатку зашкодила Друга світова війна, а потім окупація Львова братами зі Сходу.

У 1943 році «Україна» провела останній матч у Львові: «На той час «Україна» була прирівняна до найсильніших у Європі. Якби всіх наших хокеїстів, — казав один із найсильніших гравців того часу Омелян Бучацький, якого згодом визнано найкращим тренером, — можна було зібрати разом, то така дружина була б найсильнішою в Польщі».

Проте славна історія західноукраїнського хокею не закінчується 1943 роком. Гравці зі Львова масово емігрували на Захід в табори переселених осіб. Там вони організували команду «Леви» і громили кращі європейські команди. Після війни за відродження хокею у Львові взявся Роман Труш, але це йому не вдалося зробити. Тільки 1955 року на кортах «Спартака» було проведено післявоєнну першість Львова за участю трьох команд: студентської «Буревісник», військової «ОДО» і робітничої «Авангард».

Як виявилося, у Львові в 50-60-ті роки при фрезерному заводі діяла команда «Фрезер». «За «Фрезер» грали футболісти, майстри спорту, Рассихін, Береговський, Маркевич (сьогодні тренер ФК «Металіст» Харків), — згадує ветеран команди Любомир Довбуш, — хокейні дружини були також в Дрогобичі, Добротворі, Жидачеві, Червонограді і Роздолі».

Чи все повертається на круги своя?

Відомо, що в Україні затверджено Державну цільову програму «Хокей України», на яку виділено 60 мільйонів гривень. Але не відомо, чому колишній міністр у справах сім`ї, молоді та спорту Віктор Корж взяв участь у закладенні символічної золотої шайби на зведенні льодового палацу у Херсоні. Такі ж палаци заплановано збудувати в Донецьку, Харкові, Калуші. Але за логікою подій насамперед на льодовий палац спорту заслуговує Львів! Бодай за вагомий внесок у розвиток українського хокею. Вагоме слово тут мали б сказати і місцеві владоможці. Проте влада мовчить. Але чому? Невже в обласному бюджеті не знайдеться ні копійки на відродження хокею у Львові? А якщо знайдеться, то їх вистачить на придбання двох пар добрих хокейних ковзанів з черевиками! Щоправда, на сьогодні у Львові є аматорські команди – ХК «Львів» та «Беркут», проте вони існують за свої власні кошти. Хокеїсти купують хокейну амуніцію, орендують льодові майданчики, виїжджають в інші міста для проведення матчів. І все це відбувається за власні гроші гравців. При такому ставленні на батьківщині українського хокею ще довго треба чекати на появу професійних команд. Між тим динамічна гра – це не тільки задоволення для вболівальників, а й пропаганда здорового способу життя, національної гідності і патріотизму. Це – виховання у молоді таких необхідних життєвих якостей, як самовідданість, вміння подолати труднощі, колективізм. А саме цього нам не вистачає, особливо молоді. От і переймається директор краєзнавчого центру «Левандівка» Любомир Довбуш і сотні його однодумців, чи довго чекати нам місцевого Ахметова-патріота, інших меценатів, які відродять хокейну славу Львова і довоєнного товариства «Україна».

Кирило Кирилюк (Новий Погляд, 01.02.2008)

Кирило Кирилюк