Док — так поважно звуть багаторічного лікаря київської хокейної команди «Сокіл» Володимира Трошихіна. Щоправда, після травневого чемпіонату світу в Австрії, за рік до пенсії, він пішов у відставку — з команди майстрів переключився на роботу в дитячій спортшколі, хоча й залишився лікарем національної збірної України. Але свого значення в «Соколі» Док аніскільки не втратив — до нього за порадою продовжують звертатися фахівці, спортсмени, журналісти.

«Ну про що ти зі мною хочеш поговорити? Про хокей? Так він мені до смерті набрид. Про жінок? Так вони мене вже не цікавлять. Хіба що про дачне господарство та риболовлю», — Володимир Володимирович почав розмову жартома. Далі ми говорили на серйозні теми.

«У спортивну науку прийшов, потрапивши на фуршет»

— Відомо, що медицина у спорті відрізняється від загальних уявлень про роботу ескулапів. Яка ж дорога привела вас у спорт?

— У моєму рідному селі розташований відомий інститут фізіології. Мій батько був учнем самого Павлова, дійшов до звання професора. Коли родина переїхала до Києва, батька призначили директором тутешнього інституту фізіології. Гени глави сім'ї далися взнаки, й усі троє його синів стали лікарями. Старший — військовим на підводному човні, середній — ветеринаром, а я, виходить, — спортивним.

Але свою спеціалізацію віднайшов випадково. Після армії повертатися в науку мені не надто хотілося, тому деякий час не міг визначитися з майбутнім. Одного разу потрапив на захист дисертації з фізіології одного знайомого, котрий запросив на фуршет. Тема тієї кандидатської здалася мені настільки простою, що я вирішив: а чому б і самому себе не спробувати в цій галузі? Спершу написав дисертацію з електростимуляції, хоча її не затвердили за термінами. Поступово розвивався далі, знайомився з різними людьми й дійшов до того, що почав вивчати дітей, вибирати з них найбільш обдарованих природою. Свою роботу з психофізіології захистив лише у 1988-му, працював над нею протягом десяти років.

Я брав 9—10-річних дітей у хокейній школі «Сокола» і вивчав їхній розвиток до того часу, як вони виходили у великий спорт або ж обирали інший шлях у житті. Через мої руки пройшла більшість сучасних українських хокеїстів, тобто всі кияни 1971—1979 років народження.

А починалося все з науково-дослідницької групи «Сокола», яка колись існувала при команді майстрів. Наукові медики допомагали створювати кістяк колективу. Дали «добро» видатним у майбутньому спортсменам — Шастіну, Степанищеву, Малкову... Крім того, я працював лікарем і в дитячій школі, так що знаю батьків, дідів і бабусь нинішніх гравців команди.

Спортивні методики з вибору генетично обдарованих особистостей застосовують і в СБУ

— Що дозволяють визначити наукові методики?

— Я розвинув бурхливу діяльність, співпрацював із кафедрою хокею й фігурного катання інституту фізкультури, з інститутом фізіології. Методика, яку вдалося розробити, унікальна — вона підходить фактично для всіх ігрових видів спорту, але в нас, на жаль, нікому не потрібна. Сумніваюся, що зараз у спорті хтось її застосовує. Знаю тільки, що професор Майдіков відбирає за допомогою цієї методики співробітників СБУ і МВД, а професор Макаренко в інституті фізіології — льотчиків. Вона дозволяє вибрати генетично обдарованих дітей, з якими значно легше працювати — дитину лише треба тренувати й не заважати розвиватися, і вона виросте у спортсмена. Адже швидкість і сила нервових процесів закладаються природою, їх не можна натренувати вище якогось середнього рівня. У спорті цінують межу можливостей, якої ти можеш сягнути, а далеко не все це залежить від тренувань. Це насправді залежить від «іскри Божої».

— Які конкретно показники у дітей ви досліджували, виявляючи геніїв?

— Методика київського професора Хильченка дозволяє всього за 15 хвилин дефінувати три основнi показники людини: рухливість, швидкість і сила нервових процесів у мозку. Як кажуть, усе геніальне — просте. Дещо я винайшов сам і навіть запатентував, вивчаючи процеси збудження й гальмування клітин мозку. У спортсменів ігрових видів спорту процес збудження має переважати. Чим вища рухливість нервових процесів, тим краще це для гравця. Якщо казати точніше, то визначалося, скільки фігур людина може розрізнити за хвилину.

Найвищий показник, який мені доводилося бачити, демонстрував наш легендарний воротар Юрій Шундров. Прилад зі шкалою 150 кадрів на хвилину зашкалював, тобто результат Шундрова був десь у районі 170! Другим за природними даними є нинішній голкіпер «Сокола» Ігор Карпенко — 130—140. У володаря Кубка Стенлі Руслана Федотенка — 130, приблизно стільки ж у колишнього енхаелівця Дмитра Христича, у форварда московського «Динамо» Вадима Шахрайчука. Основний воротар збірної на минулому чемпіонаті світу Костянтин Симчук має показник 110, але вдало грає за рахунок великого збудження й налаштованості на поєдинки.

— Закордонні фахівці цікавилися вашим досвідом?

— Під час міжнародного турніру, який проходив у Києві ще в радянські часи, мені за згодою команд вдалося випробувати свою методику чи не на всіх гравцях. І чехи, і фіни були просто в захопленні від її ефективності. В підсумку я обміняв фінам свою методику на... пару кросівок, які у нас тоді були величезним дефіцитом.

А з чехами вийшла смішна історія. Вони запропонували мені визначити кращого з двох їхніх воротарів. Я назвав свого кандидата, але на матч зі збірною СРСР вони поставили іншого й програли — 1:2. Після цього водили мене по ресторанах, аби я тільки їм відкрив свою таємницю (сміється).

Довелося попрацювати і у Словенії, де допомагав «перевіряти» дітей вихованцеві київського хокею, а нині тренеру Валерію Шахраю; він там мешкає вже багато років.

— Мабуть, свої методи ви застосовували не лише у хокеї?

— Так, до мене по допомогу звертався відомий футболіст Володимир Онищенко, коли став тренером і набирав дітей до школи київського «Динамо». З відомих імен назву Владислава Тернавського, котрий виступав за збірну Росії, і Ярослава Яроша, який у складі «Металіста» пару тижнів тому забив м'яч у ворота «Динамо». «Перебрав» чимало тенісистів, виділив Олену Татаркову, яка потім виступала на високому рівні. Встиг попрацювати і в жіночому футболі — ставав призером чемпіонатів України в команді «Аліна», яку тренував Анатолій Пісковець, недавній наставник «Кривбасу».

Колись мій однокласник тренував команду дітей у міському відділі освіти і просив моєї поради, як обіграти хлопців з «Динамо». Я подивився на його колектив і сказав: «Ти їх ніколи не здолаєш, бо показник рухливості твоїх дітей 90, а в Онищенка у «Динамо» — 110». Практика довела, що однокласникові з багатьох дуелей лише одного разу вдалося відстояти нічию, а решту матчів він як тренер динамівцям програвав.

— Кого ще ви можете виокремити з дітлахів, за якими свого часу спостерігали?

— З хлопців 1972 р.н. більшість знають Житника, Кудерметова, Гунька (його показник 110 — пристойний як для захисника). А найбільш «врожайними» з точки зору природних даних були діти 1973—1975 і 1979 р. н. Там виявилося найбільше хлопців з високим рівнем рухливості, і в Україні не треба пояснювати, хто такі Климентьєв, Завальнюк, Симчук, Варламов, Семенченко. В останнього, як для форварда, природні дані не найкращі (110), тому він і не часто вражає ворота суперників, але Семенченко бере своєю працездатністю. До речі, в нинішній першості Білорусі відзначив би доволі високий рівень воротарів, про що свідчать не надто великі рахунки матчів.

— Можна вважати високий показник рухливості запорукою того, що людина стане професійним спортсменом?

— Не факт. Має збігтися й чимало життєвих факторів. Наприклад, разом із Вадимом Шахрайчуком грав здібний Ігор Шуст, але в майстри не вибився через якісь соціальні причини. Людина має відповідально ставитися до своєї роботи, тоді й результат прийде. На декого можуть вплинути якісь події особистого життя. Взяти Олександра Зіневича, в якого було 130. Він ставав кращим на багатьох молодіжних турнірах, отримав приз кращого гравця одного з матчів минулорічного чемпіонату світу в Чехії. Не можна сказати, що в Сашка щось не склалося, але він мав змогу сягнути вище. Зараз у свої 26 Зіневич, погравши в Італії, виступає в білоруському «Німані». Чудові дані були й у Сергія Варламова, котрий засвітився в НХЛ, але в силу певних обставин там не закріпився.

— Нинішній володар Кубка Стенлі Руслан Федотенко чим вам запам'ятався?

— У 15-річному віці він грав за другу київську команду — ШВСМ. Як і багатьох талановитих людей, Руслана «заносило» — хлопець тоді був трохи вредний і пихатий. Аби привести його до ладу, я попросив Марковського з профілактичною метою дати молодому по шиї. Дмитро разок стукнув Федота по масці, а той... розплакався. У мене потім були неприємності, але все владналося. Урок, мабуть, пішов на користь. Зараз Руслан — один із лідерів енхаелівської «Тампи».

Минуле й сучасність

— Як ви перенесли тяжкі не тільки для спорту часи — першу половину 1990-х?

— У радянські часи «Сокіл» фінансували профспілки, грошей вистачало. У мене на ковзанці «Авангард» був чудовий медико-реабілітаційний центр, кілька кабінетів для діагностики і різноманітних процедур. Те саме й на базі в Пущi-Водиці. А нині там нічого немає. До Києва приїздили на численні турніри, особливо дитячі, гості з усього СРСР і з-за кордону. Коли ж на початку минулого десятиріччя стався розвал хокейного господарства, треба було передусім думати, як прогодуватися. Наш земляк Валерій Шахрай запросив попрацювати в його команді у Словенії масажистом, а потім і лікарем. Після повернення з-за кордону я певний час працював у покійному нині «Беркуті», який був чемпіоном.

— Мабуть, не жирували й хокеїсти?

— Так. Найбільше згадок пов'язано з командою 1974 р. н., що виграла молодіжні чемпіонати світу в групах С, В й увійшла до еліти. Молоді тоді навіть перемогли у товариському матчі «Сокіл». Запам'яталося, як їздили на молодіжний чемпіонат світу до Данії, де спортсмени змушені були торгувати армійськими шапками й сувенірами, — просто сором. Навіть у місцевій пресі виходила стаття про наших хокеїстів, які виграли чемпіонат, і ті шапки. Їхали на старому автобусі, який ремонтували в дорозі посеред Польщі. Один з хокеїстів — Микола Майко (нині дитячий тренер) — травмував ключицю, і його назад везли у напівсвідомому стані. Ні про які добові тоді й не йшлося. Думається, українські хлопці були гідні більшої уваги від держави. У данській газеті вийшло фото, де хтось із наших стоїть у дірявому ковзані, а знизу підпис: «Вони босі, але золоті». Зараз це згадується з усмішкою, а тоді Слава Завальнюк грав із вибитим плечем, і ми ходили до японського лікаря, котрий давав пластир для фіксації плеча в обмін на горілку.

Тоді ж по дорозі додому в Гамбурзі зникли Влад Сірик і Віталій Семенченко, аж раптом до автобуса їх підвезла поліцейська машина. Спочатку ми за них злякалися — мабуть, щось скоїли?! Але виявилося, що у хлопців було забагато енергії і вони влаштували борцівський двобій між собою просто в супермаркеті. Головного болю тренеру Віктору Чибірєву додав і Симчук, який купив там машину і дорогою додому десь на ній врізався. Та все закінчилося нормально...

— «Веселі» випадки траплялися й на Батьківщині...

— Поруч з «Авангардом» тривало «вічне» будівництво телестудії. Там працівники, перехиливши пляшчину, нерідко падали з висоти кількох поверхів. То я як лікар прибігав на допомогу на півгодини раніше, ніж приїздила «швидка». Було десь із дюжину таких випадків.

— Чим займаєтеся зараз?

— Залишив «Сокіл», бо здоров'я не дозволяло вже переносити довгі переїзди автобусом. Працюю в дитячій школі і, сподіваюся, тепер у мене буде більше часу на свою улюблену справу. Думаю зробити методику придатною для застосування за допомогою комп'ютера.

Ідучи з «Сокола», я підшукував собі заміну. Так-от, двоє молодих хлопців пробували себе в новій ролі, але не витримували. Авжеж, іноді непросто змусити себе «заштопувати» гравця просто в роздягальні, а не везти у лікарню, як вимагає медична теорія. Але ж треба розуміти, що у професійному спорті все робиться заради результату.

— Якісь зміни в медичному забезпеченні хокею відчуваєте останнім часом?

— Ситуація трохи покращилася, особливо цього року. А то ж ми раніше, на відміну від інших збірних, ніякої фармакологічної програми не мали. Хоча все одно нинішній стан порівняння з радянськими часами не витримує. Тоді я міг закупити хоч автобус медикаментів, а тепер інколи проблемою буває знайти зайвих 200 гривень. Зараз у медпункті дитячої школи лежить тільки три бинти...

Володимир Володимирович — ще й шаман

— На останньому чемпіонаті світу ви перед українськими журналістами декілька разів передбачали результати матчів за допомогою двох якихось паличок. Зокрема, передбачили нічию України з США. Як це вам вдавалося?

— Це вже з галузі шаманства (сміється). Ніхто не знає, що це таке. Ставиш кудись у космос питання, а біолокаційні палички, наче антена, реагують на відповідь звідти, скільки ж голів буде забито.

— Ми починали зі згадки про риболовлю. Ви нею займаєтеся також через те, що там присутній спортивний азарт?

— Цю справу я полюбляю так само, як і тренер «Сокола-2» Анатолій Степанищев. Свого часу я у складі команди інституту фізкультури посів третє місце на першості Києва з підльодного лову. Особливо люблю зимову риболовлю — тоді адреналіну в крові більше. Я тричі провалювався під кригу — двічі сам вилазив, а одного разу мене врятував сусід. Мабуть, доля в мене така була — вижити й продовжувати свою справу.

ДОСЬЄ «УМ»

Трошихін Володимир Володимирович

Народився 1946 року в селі Павлово Ленінградської області (Росія).
З 1959 року мешкає в Києві. Закінчив Київський медичний інститут; кандидат наук.
3 1980 року з перервами працює лікарем в ХК «Сокіл», з початку 1990-х — у національній збірній України з хокею.

Андрій Фоменко (Україна Молода, 8.10.2005)

Андрій Фоменко