Вчора цей 26-річний оборонець київського «Сокола» у першому сезоні в складі клубу, вихованцем якого він є, став віце-чемпіоном України. Владислав Лисенко забив «Донбасу» в заключному матчі фінальної серії і довів перевагу своєї команди до 2:0. Але переваги «Сокіл» не втримав і, поступившись 3:4 в овертаймі, програв серію з сухим результатом 0:4.

Постать Лисенка – одна із найколоритніших у нинішньому «Соколі». Переїхавши школярем у Росію, Владислав подавав великі надії й врешті прийняв громадянство сусідньої країни. В складі юнацької збірної РФ Лисенко став четвертим на чемпіонаті світу-2013 до 18 років, причому грав у першій ланці команди, яку тренував дворазовий олімпійський чемпіон Ігор Кравчук. Хлопцеві пророкували велике майбутнє, але всі його спроби закріпитися у дорослому хокеї на рівні Континентальної хокейної ліги завершилися невдачами.

Врешті, на початку цього року Лисенко повернувся додому, допоміг рідному «Соколу» після шестирічної відсутності сходу вийти у фінал Української хокейної ліги й зараз всерйоз задумується над тим, щоб повернути собі спортивне громадянство України і виступати за жовто-блакитну збірну. В цьому інтерв’ю Sport.ua гравець розповів, як адаптовувався в «Соколі», якими шляхами повернувся до Києва, а надодачу поговорив на пікантну тему.

— Владе, вас можна вітати з другим місцем у чемпіонаті України чи поразка від «Донбасу» в фіналі – то невдача?

— Вітати, бо будь-яка нагорода – це добре. Звісно, апетит приходить під час трапези. Хотілося стати чемпіонами, але «Донбас» — сильна, майстровита команда. Зараз у мене певне спустошення. Можу сказати тільки, що радий опинитися в цьому клубі. «Сокіл» мені дуже допоміг, прийнявши у своїх лавах серед сезону. Вдячний за це тренеру і керівництву. В хокеї я вже давно, але навіть не пригадаю, коли потрапляв у настільки згуртований колектив, де б усі були об’єднані однією метою. Дякую за це всім – від гравців і тренерів до персоналу і керівництва. У нас ніхто не вірив з самого початку чемпіонату, потім вважали приреченими напередодні півфінальної серії з «Кременчуком». Та ми просто робили свою справу, виконували тренерську установку. Лише з фінальною серією не склалося. Поки не розібрався, чому так. «Донбас» вітаю з перемогою, вони її заслужили. Але враховуючи, скільки в наших лавах було травмованих гравців, знімаю перед хлопцями капелюха. Ми билися, не було жодного байдужого.

— У регулярному чемпіонаті «Сокіл» переміг «Донбас» у шести матчах двічі, ще одну зустріч програв по буллітах. У фіналі рахунок серії сухий. Донеччани у плей-оф стали сильнішими?

— У них змінився тренер. Це стряска, особливо коли граєш плей-оф. За моєї пам’яті вперше трапилося, щоб тренера замінили у ході півфінальної серії, та ще й коли команда веде 3:1. Не знаю, чому вони так вирішили. Нас це одначе не стосувалося. Ми виконували свої завдання, вони – свої. Не скажу, що «Донбас» у порівнянні з регуляркою аж надто перебудувався. Просто ми допустили більше помилок. Не буду виправдовувати поразки тим, що у нас молода команда. В плей-оф це не має значення.

— Виглядає, що попри перемогу над «Кременчуком» з сухим результатом 4:0 суперник вас добряче побив і це позначилося зокрема на стані команди в фінальній серії…

— Ми теж «Кременчук» били (посміхається). Це теж хороша команда, з ними вийшли цікаві матчі. Нам було приємно вибити чемпіона. Для нас це був емоційний підйом. Але фінальна серія – це інша історія. Тут вартість помилки подвоюється.

— Виглядає, що «Донбас» приголомшив вас перемогою 5:1 у другому матчі.

— Ця гра загалом була такою ж рівною, як три інші. Ми виходили на лід з думками про перемогу в кожному поєдинку, не будували жодних стратегій. Думаю, якщо виділяти якийсь матч, то ключовим можна назвати третій поєдинок. Ми грали вдома, після паузи, яка давала змогу набратися емоцій. Виграй ми третій матч, хід серії можна було змінити. Але не вдалося, хоча всі матчі були вельми драйвовими. Вважаю, що фінальна серія вдалася навіть не дивлячись на те, що ми виступили не так, як планували.

— Найреальніший шанс розмочити рахунок у серії був у четвертому поєдинку. Проте переваги «Сокіл» не втримав. Якби була змога переграти хід подій, гадаєте, після вашої шайби, за рахунку 2:0 можна було зіграти по-іншому?

— Нам треба було наприкінці другого періоду за рахунку 2:1 реалізовувати подвійну чисельну більшість. Забий ми тоді, отримали б хороше підґрунтя перед третім періодом. Натомість ми не забили, а на початку третьої 20-хвилинки пропустили. Можливо, це трохи команду надламало.

— Владе, у сезоні-2020/2021 ви змінили три клуби. Чому не склалося в перших двох?

— Як і сезон попередній, нинішній мав розпочинати в китайському клубі «Tsen Tou Jilin». Але через пандемію коронавірусу клуб в останню мить, у серпні закрився. Почав поспішно шукати інші варіанти і пристав на пропозицію білоруського «Металурга» зі Жлобина. Команда там хороша і ліга сильна, але в мене не вийшло. Десь був погано готовий, десь не склалися стосунки з тренером (білоруський клуб очолює легендарний у минулому нападник київського «Сокола» Анатолій Степанищев – авт.). Але якщо не складаються стосунки, я шукаю причини в собі. Тому не буду звинувачувати нікого.

За «Соколом», зізнаюся, з тієї миті, як клуб торік улітку відродився, стежив. А після новорічних свят мав розмову з тренерами Олегом Шафаренком і Костянтином Сімчуком. З ними раніше не був знайомий. Проте вони дали зрозуміти, що розраховують на мене. Це було для мене дуже важливо.

— Попервах у «Соколі» ви теж грали нерегулярно.

— Випадав через травми. Не буду говорити, що то за пошкодження, але виходити на лід постійно воно мені заважало. Відновитися допоміг лікар. Крім того, важко було ще й через те, що досі ніколи не грав в українському чемпіонаті. Ліга росте, сюди вже приїжджають майстровиті легіонери. Ще два роки тому навіть уявити не міг, що можу сюди перейти, а зараз радий, що повернувся. І що повернувся саме в «Сокіл», з якого хокей для мене розпочинався. Для мене це важливо в усіх аспектах. Відколи виїхав з України, рідних людей бачив вкрай рідко. Як правило, бував у Києві лише влітку. Тепер склалося все – і додому повернувся, і потрапив у сильну команду до амбіційного тренера, який довів, що він вже класний фахівець. Взагалі, Шафаренко і Сімчук – прекрасні мотиватори, вони прекрасно доповнювали одне одного. В них є чому повчитися. Думаю, так успішно в цьому сезоні «Сокіл» виступив найперше завдяки тренерам.

— У юні роки Київ залишали від безвиході?

— Так. У нас ситуація була непевною. Ні я, ні мої батьки не бачили особливої перспективи вдома. Тоді багатьох у Росію забирали. Якщо не помиляюся, нас тоді в казанський «Ак Барс» взяли уп’ятьох, зокрема Вову Ткачова, який зараз виступає за ярославльський «Локомотив». Також з нами тоді виїхав Даня Собченко, який разом із ярославльською командою розбився в авіакатастрофі десять років тому…

Мене тішить, що зараз ситуація в українському хокеї виправляється. Сподіваюся, невдовзі у школярів відпаде потреба виїздити кудись, щоб відбутися в хокеї.

— Може статися, що ви ще зіграєте за збірну України?

— Не буду приховувати, розмова на цю тему з Костянтином Сімчуком у мене була (Сімчук – асистент головного тренера Вадима Шахрайчука у національній збірній – авт.). Поки особливої конкретики не було, але я зрозумів, що мною цікавляться. Зараз, після завершення клубного сезону, розраховую на предметнішу розмову. Якщо все буде гаразд, то я готовий грати за Україну. Пауза з моменту останнього мого виступу за юнацьку збірну Росії значно більша, ніж чотири роки, карантину мені відбувати не треба.

— А в «Соколі» на наступний сезон залишитеся?

— Якщо клуб на мене розраховує. За підсумками цього сезону емоції найпозитивніші. Знаючи амбіції нашого тренерського штабу, не сумніваюся, що вони хочуть зробити «Сокіл» чемпіоном. Мені б хотілося допомогти команді піднятися на вершину.

— На завершення хочу показати вам одну світлину. Впізнаєте, де це?

— (Сміється) То ми грали в Білій Церкві. Сів на лавку штрафників і дивлюся – згори пиво спускається.

— Коньяк.

— А, коньяк! Не зрозумів, що це за жарт був.

— То Вова Орден, один із найлегендарніших київських фанатів футбольного «Динамо» і хокейного «Сокола», який підтримує команди ще з 80-х років минулого сторіччя, а в 2014-му пішов добровольцем на війну, пропонував вам випити.

— Приємно, що така легенда пропонує. Але то ж гра була. Якби після гри – то можна було б з ним пригубити за «Динамо» і за «Сокіл» (посміхається). Взагалі, дуже шкода, що майже весь сезон ми провели без глядачів. З уболівальниками – інша гра й інші емоції. І це було помітно, коли на якийсь час карантинні обмеження зняли і фанати разом із нашими близькими людьми мали змогу відвідати кілька наших домашніх матчів. Це інші емоції, бо ми граємо не для себе, а для людей. Хочу подякувати нашим ультрас. Коли глядачів пускали на трибуни, вони їздили підтримувати нас і в Білу Церкву, і в Кременчук, і на перших двох матчах фінальної серії в Дружківці. Навіть коли їх було мало, фанати підтримували нас дуже гучно. Хочу вибачитися перед ними, що ми не змогли виграти цю серію. Наші прихильники заслуговували, щоб ми підняли для них чемпіонський кубок.

— Владе, як збираєтеся проводити відпустку?

— Поки взагалі про це не думав. Зараз хочеться просто доїхати додому і поспати. А згодом визначимося з дівчиною, куди поїхати.

Іван Вербицький, Sport.ua