Найдосвідченіший хокеїст з обойми київського «Сокола» розпочав підготовку до третього поспіль чемпіонату в складі легендарного столичного клубу. Правда, сам Німенко поки не впевнений, що проведе новий сезон у складі рідної команди. Наразі Дмитро є головним старожилом «Сокола»: за його плечима – 214 офіційних поєдинків за киян, 38 закинутих шайб і 78 результативних передач, два титули чемпіона України і здобуття національного Кубка-2022.

– Зізнаюся, я вже й не очікував, що «Сокіл» цьогоріч збереться, – бере слово Дмитро. – За кілька тижнів до того, як розпочалися нинішні збори, розмовляв з Костянтином Сімчуком. Він сказав, що команди не буде. Можна сказати, ми зібралися якось спонтанно. Десь так само, як два роки тому, коли «Сокіл» відродився після шести років відсутності. Проте не дарма ж кажуть, що чим важче, тим ми сильніші.

– Відомо, що ви шукали варіанти продовження кар’єри за кордоном. Нині ці пошуки ще тривають?

– Так. Сподіваюся знайти сильну команду. В нас є домовленість з Костянтином Миколайовичем, що якщо це станеться, мене відпустять.

– Та наразі ви в «Соколі». Колектив у порівнянні з попередніми сезонами оновився більше, ніж наполовину. Які перші враження?

– Гарні. Фактично, з усіма хлопцями ми були знайомі, з кимось гірше, з кимось ліпше. Тренування теж хороші, інтенсивні. Трохи важко було повертатися до тренувального процесу після чотирьох вихідних, які розділяли закінчення зборів у збірній і початок – у «Соколі». Довелося трохи розбігатися. Проте новий тренерський штаб запропонував цікаві вправи. З’явилося певне розмаїття.

– Після емоційного Олега Шафаренка, який очолював «Сокіл» два роки, нинішній штаб виглядає взірцем стриманості. Мабуть, незвично.

– В кожного тренера – свій підхід. Порівнювати ці підходи не варто. Головне, щоб вони були ефективними і давали результат. Мене особисто емоційність Олега Леонідовича не лякала і не бентежила. Я до неї звик. За стільки років у хокеї на крик реагую спокійно. Наше завдання – виконувати те, що вимагають тренери, незалежно від того, як вони доносять свої завдання.

– Тренери відзначають, що Німенко попри те, що є в команді одним із найстарших, виглядає найвитривалішим з нинішньої обойми гравців «Сокола».

– Все завдяки тому, що я впродовж усього літа тренувався у лавах збірної. Зрештою, навіть коли тренувань на льоду не було, я працював самостійно: бігав, ходив у тренажерний зал. Тримав себе у добрій формі на випадок, якщо отримаю цікаву пропозицію з якогось клубу.

– Яка атмосфера в роздягальні «Сокола»? Виглядає, що без Андрія Міхнова, Віктора Андрущенка, Романа Благого вона осиротіла.

– Більшість гравців – діти. Але ті, хто старші, намагаються втримати звичний мікроклімат. У роздягальні має панувати позитивний настрій, повинні лунати жарти. Молодь має до цього звикати і не боятися. Атмосфера робоча.

– Хлопці, які ще вчора грали в юнацьких чемпіонатах, не бояться «стариків»?

– Не знаю, я їх не запитував (посміхається). Але вони хороші хлопці. Поводяться приблизно так, як поводився в юні роки, потрапивши в дорослий хокей, я. Тобто мовчки працюють, сидять і роблять свою справу. Здебільшого розмовляють дорослі гравці.

– Давайте спробуємо заглянути в майбутнє. Яким ви бачите новий чемпіонат України, суттєво ослаблений у зв’язку з війною?

– У мене повне нерозуміння. Бачу, що суперники «Сокола» підписують окремих хокеїстів. Але цілісної картини немає щодо жодного з клубів. Треба дочекатися, коли склади будуть сформовані бодай відсотків на 70. Команд буде мало, не більше шести, але гравців не вистачає навіть на них. Сподіваюся, керівники кожного з клубів зможуть зібрати боєздатні для нинішнього часу колективи, щоб чемпіонат був конкурентним.

– Відкритим також залишається питання безпеки учасників. Нещодавно стартував чемпіонат України з футболу. Один з матчів через постійні повітряні тривоги там розтягнувся на три з половиною години…

– Врахуйте, що футболістам трохи простіше. В бутсах у бомбосховище бігати легше, ніж у ковзанах. Взагалі не розумію, як у ковзанах кудись бігати. Та й якщо посидіти в хокейному спорядженні годину десь у підвалі, на лід можна вже не виходити. Ноги просто оніміють і розбігатися буде важко. При цьому боязні в мене вже немає зовсім. За понад півроку війни ми вже звикли і до вибухів, і до сирен.

Іван Вербицький, ФХУ