Важко повірити, але в своїх 21 цей оборонець став старожилом «Сокола». В обоймі нинішньої команди, яка веде підготовку до нового чемпіонату України, Іван Сисак один з небагатьох, хто пройшов з «Соколом» увесь шлях з часу відродження восени 2020-го.

– Справді, усвідомлення, що ти вже один зі старожилів, трохи незвичне, – каже Іван. – Але це другорядне. Ми всі зараз маємо працювати. В команді багато юних гравців. Маємо зробити все від нас залежне, щоб «Сокіл» у новому сезоні виступив достойно. Буду помагати новачкам першої команди, а старші за мене хокеїсти будуть допомагати мені. Сподіваюся, ми проведемо гарний чемпіонат.

– Що виглядає найважчим у нинішньому процесі?

– Я особисто чотири місяці не стояв на ковзанах. Можливості тренуватися на льоду в Калуші, де перебував ще з весни, не мав. На тлі тих хлопців, які готувалися впродовж літа у лавах збірної, мені важче. Доводиться набувати кондицій. Зрештою, важко зараз усім. Я влітку постійно тренувався у спортивному залі, бігав кроси на стадіоні «Хімік».

– Колектив у «Соколі» змінився відсотків на 70. Які враження?

– Колектив, може, новий по людях. Але ми в хокейному середовищі всі одне одного знаємо. Суперечок у роздягальні немає взагалі. Команда вже дружня, всі один одному допомагають.

– Тренерський штаб теж змінився. Це відчувається?

– На льоду з тренерами Сімчуком і Бондарєвим ми працюємо не менш наполегливо, ніж раніше. Може, зараз трохи спокійніше, бо Олег Шафаренко, під керівництвом якого грали в попередніх два сезони, тримав нас у постійному тонусі. Зрештою, робота є робота. Всі готуються з максимальною віддачею.

– На минулому тижні в «Сокола» виникла проблема з воротарями. Двоє з трьох голкіперів захворіли. Як наслідок, про воротарські навички довелося згадати Костянтинові Сімчуку. Як почуваєтеся, коли на майданчику маєте за спиною тренера?

– Розумію, що працювати треба ще відповідальніше, ніж під час гри. Дуже неприємно пропускати, коли у воротах тренер. Зрештою, помилок через незіграність ще достатньо. Тренери шукають оптимальне поєднання ланок. Думаю, трохи поліпшиться ситуація лише ближче до початку чемпіонату.

– Знаю, що влітку у вас був варіант з продовженням кар’єри в Словаччині…

– Пропозиція справді була. Але можливості перетнути кордон не мав. З одного боку, шкода. З іншого ж радий повернутися в «Сокіл», команду, яка за цих два роки вже стала рідною. За цих півроку скучив за атмосферою в нашому колективі. Так вийшло, що з Києва ми виїхали невдовзі після того, як на світанку 24 лютого пролунали перші вибухи. Ледь розвиднілося, ми вже сіли на машину і вирушили у напрямі мого дому, на Івано-Франківщину. Батьки відразу почали телефонувати і говорити, щоб не зволікав і їхав. Добре, що послухав, бо одному в Києві переживати всі ті жахіття було б значно складніше.

Пригадую, затори на виїзді зі столиці тоді були страшенні. В дорогу ми вирушили о шостій ранку, а межі Києва покинули десь о третій дня. До ночі добралися до Хмельницького, там переночували і продовжили дорогу наступного ранку. Звісно, на Івано-Франківщину теж прилітали ракети. Але там все ж спокійніше, ніж у Києві. Спокій, звісно, відносний, бо всі ми хвилюємося, щодня стежимо за новинами. Важко зараз відмежуватися і жити своїм життям.

– Навесні ви перебували в лавах національної збірної під час зборів в Угорщині, але пробитися до складу на чемпіонат світу не змогли…

– Шкода, що так. Впродовж місяця ми наполегливо працювали. Я намагався довести, що достойний бути в команді. Хотів, щоб тренери взяли мене до складу. Але, виходить, моєї нинішньої готовності ще недостатньо. Буду вдосконалюватися, щоб наступний чемпіонат світу таки поїхати. Хочу довести тренерам, що я достойний місця в збірній.

– Іване, ви знаєте, що вже на старті нового чемпіонату України ви можете зіграти 100 поєдинок за «Сокіл»? Зараз у вас – 91 офіційний матч у складі киян.

– Спеціально за статистикою не стежу, але цієї події не пропущу. Та й команда, думаю, з мене не злізе. Думаю, за 100 матчів мушу організувати в роздягальні невеликий фуршет (сміється).

ФХУ