Якихось два десятки років тому він був не менш популярним серед киян, ніж Лобановський. "Воно й не дивно, - замріяно згадує ті часи Анатолій Богданов, тодішній головний тренер столичного "Сокола". - Тоді хокей практично наблизився за популярністю до футболу: він збирав аншлаги у Палаці спорту, його підтримували перші люди республіки, у нас грали зірки всесоюзного масштабу".
Десять років тому популярність Богданова зникла разом із ним - відомого фахівця запросили працювати до Фінляндії. Хокейний безлад в Україні на початку 90-х допоміг ще швидше підзабути Анатолія Васильовича, аж раптом п'ять років тому він знову нагадав про себе. Нагадав гучно: очоливши національну збірну України, з першої ж спроби виграв чемпіонат світу в групі В, тричі поспіль керував хлопцями на світових першостях в елітному дивізіоні А, на останній із них привів Україну до десятки кращих команд світу, а в лютому наступного року гратиме на Олімпійських іграх у Солт-Лейк-Сіті. Зараз Анатолій Богданов проводить у Києві збір "російсько-східноєвропейських" кандидатів до олімпійської збірної. У перервах між тренуваннями він люб'язно погодився поспілкуватися з кореспондентом "УМ".

"Аби виховати нового Яррі Куррі, доводиться вантажити вугілля"

- Невдовзі у вас своєрідний ювілей - десять років співпраці з фінськими командами. Якими здобутками хвалитиметеся?

- За цей час я змінив кілька команд - "Ільвес", "Кууопіо", "Кальпа", але в нинішньому клубі працюю вже п'ять років і найближче майбутнє пов'язую з ним. Базується він у місті Турку, називається "Турківські товариші", або просто "ТуТо". Свого часу його заснували робітничі партії Турку, місцеві підприємства та організації - звідси й досить незвична назва. Минулий сезон у першій за значимістю лізі Федерації хокею Фінляндії (це не відомий у Європі національний чемпіонат, де я розпочинав свою кар'єру і де виступаютьТПС, "Йокеріт" тощо, а зовсім інша ліга) видався для нас напрочуд успішним. Ми виграли регулярну першість, дійшли до фіналу "плей-оф" і лише там, на жаль, поступилися. Серія тривала п'ять матчів, три з них закінчилися лише в овертаймах, два з яких виграли ми. Однак поразка в останньому, домашньому, поєдинку принесла нам "срібло", яке, утім, дуже потішило клубне керівництво. У нинішньому чемпіонаті поки що йдемо в середині турнірної таблиці, завдання - потрапити до "плей-оф", куди виходять вісім з 12 клубів.
Зараз основу нашого клубу складають 20-річні хокеїсти, хлопці вони талановиті. Наступного міжсезоння ми знову кадрове ослабнемо - дехто з моїх нинішніх підопічних цілком може потрапити й до НХЛ. Приміром, цього року в Національній хокейній лізі вже дебютував молодий фін Тімо Пярсінен, якого я свого часу взяв з юніорської команди до дорослої. Навесні він виступав на чемпіонаті світу в Німеччині, після чого був зафрахтований "Анахаймом", у виставкових матчах грав в одній трійці з Полом Карія.

- Фіни заполонили собою чи не всі провідні чемпіонати Європи й Америки. Невже в цій країні так багато хокейних талантів?

- Не набагато більше, ніж в Україні, і набагато менше, ніж у Росії. Просто ставляться до них уважніше, пестять - якщо в дитини є хоч крихта таланту, Її обов'язково доведуть бодай до середнього рівня (тоді яку Росії талантів маса, і там керуються природним відбором - конкуренцію витримують найсильніші, інші "гинуть").
У фінських командах майстрів майже немає гравців, молодших 20 років - до цього віку вони тренуються й грають за батьківські гроші. Починаючи з дитячих шкіл і закінчуючи молодіжними командами, всі витрати на екіпіровку, оренду льоду, переїзди тощо беруть на себе батьки. А це чималі гроші - я знаю, бо мій син також займається в одній із секцій Тампере. Приміром, щомісяця треба сплачувати близько 170 доларів за навчання, окрім цього, витрати на форму, ключки, ковзани. Останні, приміром, коштують доларів п'ятсот. Не всі батьки в змозі це робити, і я на власні очі бачив, як через це дуже обдаровані діти залишали хокей.

- А якже держава, яка так раділа світовому чемпіонству збірної Суомі три роки тому?

- У цьому й криється парадокс фінського прогресу: морально його підтримують усі, а ось матеріальне становище далеко не найкраще - держава не виділяє практично жодної копійки, тому зарплати тренерів і гравців далеко не вражаючі. Це, звичайно, гальмує розвиток хокею: чи не єдиним стимулом для дітей є перспектива опинитися у НХЛ та нижчих заокеанських лігах, де гроші набагато більші, ніж у найбагатших фінських клубах. Це настільки захоплює скандинавів, що вони здатні на все, аби вивчити дитину хокейним премудростям: приміром, частенько влаштовують своєрідні "суботники" - батьки розвантажують вугілля, працюють на будівництві чи чергують у ролі "дружинників" на якихось заходах. Водночас вони - на громадських засадах тренують своїх дітей, є для них адміністраторами.

Чому Фінляндія?

- Анатолію Васильовичу, якось ви сказали, що залишити "Сокіл" і податися за кордон вас змусив фінансовий та ігровий хаос в Україніка початку 90-х років...

- Можу повторити це й сьогодні. Якщо пам'ятаєте, свого часу Київ мав кілька міст-побратимів, зокрема Братиславу й Тампере. Тамтешні команди регулярно приїздили до нас на товариські матчі, ми їздили з візитами-відпов'дями, у нас були чудові стосунки з їхніми тренерами. Саме тамперський "Ільвес" запропонував мені попрацювати у Фінляндії, однак я довго не погоджувався. Тоді якраз почалася перебудова, вірилося в краще, навіть дихалося вільніше. На жаль, очікуваною свободою ми захлинулися, принаймні хокей кинули напризволяще, все почало руйнуватися. Спочатку, як і інші, я теж ходив кабінетами, канючив гроші з вірою у світле майбутнє. Потім набридло, і я погодився попрацювати з "Ільвесом", хоча не збирався там затримуватися - після двох сезонів планував повернутися додому. Сподівався, що ситуація тут налагодиться, та й сину виповнилося вісім років, хотілося віддати до нашої школи. Однак тут усе остаточно розвалилося, "Сокіл" гинув, не було грошей навіть на платню хокеїстам. Тож я й залишився у Фінляндії...

- "Фіни п'ють навіть більше за росіян", - сказав мені якось ОлегСиньков, який пограв зі скандинавами в Англії. Це правда?

- Якщо наші профі примудрялися порушувати режим, що вже казати про фінських аматорів. Так, фіни не проти "закласти за комір", причому вони й самі визнають наявність такої проблеми. Доводиться миритися з цим, намагаюся розтлумачити, що цього робити не варто. Хоча, звісно, й у них є справжні професіонали, які навіть без тренерського нагляду не дозволяють собі нічого зайвого.

- Доречі, про наших "профі", Сьогодні ветерани в один голос бідкаються, мовляв, половину життя провели на базах, світу білого не бачили. Але ж і тренери, хоч і не постійно, але також жили на зборах. Довго звикали до збіль o шення вільного часу в Фінляндії?

- До приємного звикаєш швидко. Звичайно, нарешті більше уваги став приділяти родині, разом знайомилися з новою країною, коли ж опанували мову - відвідували виставки, концерти, театри, хоча театр у них слабенький.
А щодо зборів, то нашим гравцям не варто дуже ображатися, бо саме через них ми вдалися до розборок у Федерації хокею СРСР. Уже тоді я вважав практику тривалих передматчевих заїздів на базу неправильною. Тож протягом останніх двох сезонів ми збиралися за день до гри чи взагалі вдень матчу. Природно, що нам почали заздрити хокеїсти з інших клубів, мовляв, чому це Київ не сидить на базі й нормально грає, а ми що - гірші? З цього приводу навіть скликали спеціальну тренерську раду федерації, наякійТихонов із Юрзиновим вимагали від нас бути "як усі" - тобто хотіли зобов'язати проводити однакової тривалості збори.

"Сокіл" без погонів

- Воювали ви з Москвою й за своїх гравців. Як вам вдавалося утримувати того ж Шундрова чиХристича в Києві, коли їх спокушали "найсвятішим" - основою збірної СРСР і ЦСКА?

- Тоді у нас підібрався хороший, дружній колектив, і хлопці самі не бажали Їхати до Москви. Навіть приїжджим, наприклад Ширяєву, подобалася команда "Сокіл", подобався Київ. Єдине, з чим ми не могли впоратися, - це служба в армії. Пам'ятаю, як, дізнавшись, що ми переховуємо від служби своїх гравців, відразу п'ятьох наших "забрили" до московського "Динамо": Татаринова, Синькова, Ширяєва, Єловиковата Васильєва. Згодом трьох вдалося відвоювати, в Москві залишилися Татаринов і Єловиков, а невдовзі перший самовільно повернувся до Києва. Йому залишалося ще півроку служби, й Москва пообіцяла запхнути його туди, де він про хокей і не згадає, якщо не повернеться до "Динамо". Як відомо, потім Мишко перебрався до НХЛ грав із нашим Христичем за "Вашингтон"...

- Тоді в "Соколі" зібралася ціла низка справжніх зірок, кожна зі своїми примхами, недоліками. Та якщо Тихонова називали тираном, ви жорсткість і жорстокість заміняли інтелігентністю...

- Чому, я теж міг бути жорстоким, виникали й у нас серйозні суперечки, конфлікти. На мене ображалися, я ображався, когось карав, когось просто відраховував. Та, згадуючи зараз ті часи, із задоволенням відзначаю, що в нас була дуже дружна команда, з хорошою атмосферою. Ми справді були колективом однодумців, що й допомагало нам гідно презентувати Україну в союзній першості. І зараз ми з радістю зустрічаємося, згадуємо ті часи з Голубовичем, Ладигіним, Юлдашевим, Степанищевим, Лубніним. Мене тішить, що вони стали тренерами, скаутами, у них все в порядку.

"Суверенітет України оголосив... Дейв Кінг"

- У ваших словах відчувається жаль за союзними часами, А як ви зустріли звістку про здобуття Україною незалежності?

- По-перше, дізнався я про це в досить цікавий спосіб. Саме перший сезон тренував "Ільвес", до Тампере на традиційний турнір приїхала олімпійська збірна Канади під керівництвом мого давнього товариша Дейва Кінга - ми заприятелювали, ще коли я виступав за другу збірну СРСР, а він за канадську молодіжку. Після одного з матчів зустрілися увечері, і Дейв почав мене вітати. "Як із чим? - здивувався він. - Твоя Україна здобула незалежність".

- Ви тоді вже вважали її своєю?

- Справді, народився я в Росії, виріс і почав займатися хокеєм в Саратові, однак саме в Києві провів двадцять чи не кращих у своєму житті років, закохався в це місто, тому вважаю його рідним. У мене тут квартира, й із Фінляндії я обов'язково повернуся сюди. Просто тоді, десять років тому, все було якось незвично: путч, танки - боявся, щоб знову матроси із багнетами не з'явилися. До речі, ще в 1986 році один із опікунів "Сокола" сказав: "Анатолію Васильовичу, повірте, невдовзі збірна України під вашим керівництвом виступатиме окремою командою на Олімпійських Іграх". Зрозуміло, тоді я йому не повірив.

- Сьогодні це реальність, ось тільки підготовка до першої в історії Олімпіади йде не так, як вам хотілося б.

- Так, цими днями ми планували взяти участь у товариському турнірі в Латвії, однак в останній момент прибалти вимовилися від організації змагань. Є й кадрові проблеми - два російські клуби не відпустили цілу п'ятірку наших кандидатів, змусивши молодих хлопців підписати заяви з відмовою виступати за збірну, аби не перевищувати легіонерський ліміт. Тож проблем маса, для їх усунення доведеться ще докласти чимало зусиль.

- Ви надовго в Турку? Міняти клуб не збираєтеся?

- Суміщати посади тренера клубу й збірної, працюючи в фінській суперлізі, було б набагато важче, хоча пропозиції й надходили. Та й сім'ю не хотілося зривати - ми вже обжилися в цьому місті, син звик до місцевої школи. Фінську мову він вивчив значно краще за мене - знає діалекти, акценти тих регіонів, де ми жили, вільно пише, читає. Йому в Фінляндії подобається.

- Займатися хокеєм син почав з вашої підказки?

- За взаємною згодою, на ковзани ж став ще в 4-річному віці в Києві, на "Крижинці". У Фінляндії продовжив, діє на позиції форварда, робить певні успіхи.

- У вас один син?

- Так, але це мій другий шлюб, від першого в мене дві дорослі доньки, вони мешкаютьу Києві.

- Ви заможна людина, якщо дозволяєте собі водити сина в секцію, утримувати дружину-домогосподарку?

- Дивлячись із чим порівнювати. На тлі контрактів російських тренерів - я жебрак. Порівнюючи з наставниками українських клубів - я нібито й забезпечена людина. В Тампере клуб наймає нам квартиру, побут облаштований....

Віктор Іванченко ("Україна Молода", 9 листопада 2001).

Віктор Іванченко