«У нинішньому сезоні «Соколу» ловити нічого»
— Олександре, «Сокіл» уже підзабув смак перемоги. Що відбувається з командою? Чи можна було очікувати на такий слабкий виступ?
— Мабуть, що так. Навіть попри те, що торік чемпіонат Білорусі виглядав сильнішим, оскільки легіонерів було більше. Тепер екстра-ліга ВЧБ слабша. У міжсезоння склад «Сокола» суттєво змінився, тому навряд чи варто було очікувати визначних перемог. Перед стартом ще жевріла надія на «плей-оф», але вже перші матчі показали: в цьому сезоні ловити нам нічого.
Нині, наскільки це можливо, ми перебуваємо в оптимальній ігровій формі. Сезон зараз у розпалі, тож із фізичними кондиціями у нас теж усе гаразд.
— Очікували посилення гри за рахунок новобранцiв?
— Звичайно. Більшого чекали від тих, хто повернувся зі Східної Європи та білоруських клубів. Тим паче, тренери дають можливість грати всім, але водночас вимагають і віддачі.
Як я розумію, головну надію треба покладати на молодь, яка ще може додавати у грі. Бо я не вірю, що хокеїст у 25 років зможе суттєво змінитися на краще: у цьому віці він цілком зрілий і видає все, на що здатен. Молоді ж і самі не помічають, як потроху додають, набуваючи досвіду в ігрових баталіях. Щоправда, їх у нас лише четверо.
— А ваша перша п'ятірка виступає на своєму рівні чи трохи здала? Не починає даватися взнаки вік?
— Я б так не сказав. Функції захисту на себе мали б брати переважно третя й четверта ланки, аби хоч утримати рівновагу, але в нас великий обсяг чорнової роботи доводиться виконувати й лідерам. Тому через велике навантаження першій ланці, наприклад, не вистачає свіжості й швидкості, коли слід розігрувати чисельну більшість. Просто не встигаєш на лаві запасних відпочити, а час знову виходити на лід.
— Якими ви бачите перспективи «Сокола» на найближче майбутнє?
— Думаю, в нинішньому сезоні головне завдання керівництва клубу — визначити гравців, що залишаться в команді на наступний рік, з якими можна буде працювати й досягати кращого результату. І починати вже розмовляти з хокеїстами з інших клубів, кого хочуть бачити в «Соколі». Для ясності зі складом потрібно знати, в якому чемпіонаті ми гратимемо у сезоні 2007/08. Крім чемпіонату України, говорили про білоруську першість і російську вищу лігу.
Певні сподівання пов'язані з новим президентом ФХУ [«регіоналом» Анатолієм Брезвіним, головою Державної податкової адміністрації]. Але його допомога має бути не одноразовою, а постійною — потрібно працювати на перспективу, поставити хокей на нові рейки. Футбол свого часу також був занедбаний, але ж тепер збірна дає результат.
— З нового року мерія збиралася припинити фінансування «Сокола». Що вам кажуть у клубі?
— На перших зборах у цьому році нам сказали, що ми не пропадемо — міська влада щось-таки нам виділятиме; сподіваємося й на інші джерела.
«В Україну потрібно привозити легіонерів»
— Журналісти давно б'ють на сполох, що наш хокей перебуває у плачевному стані. Хто, на вашу думку, мав би опікуватися цим найбільше?
— У нашій ситуації починати доведеться практично з нуля, бо між старим і новим поколіннями хокеїстів утворилася величезна прірва і ліквідувати її буде дуже непросто. Рівень молодих — значно нижчий, ніж у вихованців старої школи, і на це є об'єктивні причини. Для того щоб хокей міг повноцінно функціонувати, потрібні довгострокові державні програми, як це було за радянських часів. Потрібно, насамперед, налагодити процес «вирощування» гравців у дитячих спортивних школах, від яких можна чекати віддачі щонайменше років через десять. А якщо наша молодіжна збірна зараз виступає у другому дивізіоні світового хокею, то важко очікувати від цих хлопців, що з часом вони зможуть зберегти «прописку» серед еліти для головної команди.
Утримати ж команду для окремої людини — важко організаційно й матеріально. Для спонсора прихід у хокей означає самі збитки, хоча держава могла б встановити якісь пільги для таких меценатів. Бо про хокей як бізнес зараз годі й говорити — нині цей вид спорту на наших теренах не приваблює великої кількості вболівальників, тож не може приносити й прибутків, як, скажімо, в Америці й Канаді. Тому, я вважаю, саме на державу лягає провина за те, що більшість ігрових видів спорту занепали. Для того, щоб згодом з'явилася можливість жити за рахунок касових зборів, потрібно спочатку створити умови для розвитку хокею, для глядачів.
— Можливо, для створення видовища клуб «Сокіл» міг би залучити кращих українських гравців і виступати, скажімо, в Броварах, де відкрили сучасну льодову арену? Це виглядало б привабливіше, ніж гра на старому «Авангарді»...
— Усім зрозуміло, що в білоруському чемпіонаті ми гості. Там господарі успішно вирішують свої внутрішні завдання, у тому числі й за рахунок «Сокола».
Київ міг би створити на пару років команду з вихованців радянського хокею, поки було б фінансування. Але це не вирішить проблему нашого виду спорту в цілому.
— Тож, мабуть, потрібно розвивати український чемпіонат?
— Інакше й бути не може. Щоб наша першість приваблювала глядачів уже сьогодні, вважаю, слід запрошувати хокеїстів з-за кордону. Так зараз роблять білоруси, залучаючи у тому числі й молодих гравців і надаючи їм білоруське громадянство. Водночас необхідно ростити й власних вихованців, а для цього має функціонувати повноцінна система.
Нині ж у нас усе навпаки: молодь тікає за кордон, приймаючи громадянство Росії чи Білорусі. Виростити гравця високого рівня, якщо він тренуватиметься три рази на тиждень, як зараз, і лише тоді, коли на ковзанці є лід, неможливо. Юні українські хокеїсти вже в 12 років суттєво поступаються ровесникам із тієї ж Росії. Що вже казати про майбутнє.
«Український хокейний чемпіонат тримається на кількох особах»
— Яке враження на вас справляє нинішній чемпіонат України?
— Його можна назвати маленьким кроком для розвитку нашого хокею, але тримається він на кількох особах — честь їм і хвала. Утім вони просто витрачають свої кошти і не працюють на перспективу. Як можна розвивати інфраструктуру клубу, власну школу, якщо немає ковзанки? А плюс чемпіонату, в якому бере участь кілька команд, у тому, що змогли працевлаштуватися хокеїсти, котрі не виступають у «Соколі».
— Чи правильно, на вашу думку, що «Сокіл» цього року не бореться за звання чемпіона України, надаючи перевагу білоруській першості?
— У цьому я підтримую керівництво клубу. Вважаю, що ФХУ мала зверстати календар національних змагань, беручи до уваги інтереси нашої команди. Адже тривалий час федерація трималася на «Соколі», а не навпаки. Натомість взяли гору безпідставні амбіції людей, які ще нічого не зробили для українського хокею.
А те, що ми виступаємо в білоруській екстра-лізі, — це природно, адже там рівень значно вищий за український. Потрібно підтримувати клас гравців. Якби ж мені сказали, що слід грати лише в українському чемпіонаті, я б відмовився — краще поїхав би за кордон, ніж втрачати свої навички.
— Нещодавно першу п'ятірку «Сокола» в чемпіонаті України заявили за АТЕК, щоб боротися проти «Беркута». Як це сталося?
— Це питання, швидше, до нашого керівництва, в якого свої погляди на внутрішні «розборки». Мене запитали, чи не проти я виступати за АТЕК, і я погодився. Хоча ще велике питання, чи гратимемо ми проти «Беркута». Чесно кажучи, ніякого особистого протистояння з цими хлопцями в нас немає, адже це наші старі знайомі...
«Просто, я дуже легко «заводжуся» на льоду»
— Ви встигли пограти у багатьох командах і маєте з чим порівнювати. Як би оцінили рівень нинішнього чемпіонату Білорусі?
— Мінська «Юність» пробилася до фіналу Континентального кубка, обігравши лідера російської вищої ліги, а потім і виграла трофей, здолавши команди з Фінляндії й Росії, — хіба це не показник високого класу? Для будь-якого виду спорту єврокубки — лакмусовий папірець.
— Які враження у вас залишилися від хокею у США, куди ви потрапили у 18-річному віці?
— В Америці мене, як і ще кількох хлопців, помітили на одному з молодіжних турнірів, де наш «Сокіл» із гравців 1975 р.н. дійшов до фіналу. Тоді ми поступилися лише збірній Фінляндії, обігравши всі юніорські канадські команди. Так я потрапив на драфт юніорів.
Із життя у США запам'яталося те, що власне хокею було дуже багато — ледь не через день ми грали напружені поєдинки, звикаючи до ритму професіоналів. Там спортсменам створено всі умови для росту, щоб думки не відволікалися ні на що інше. Безпосередньо тренувальному процесу приділяли небагато уваги, зате вчили орієнтуватися у самій грі.
— Вважається, що в Матвійчука чи не найкраще катання серед усіх гравців збірної України. Вас навчили чи це природній дар?
— Думаю, результат дала школа «Сокола». Моєму поколінню гріх скаржитися, адже нас виховали чудові тренери, ми грали у сильному молодіжному чемпіонаті СРСР. Тож, їдучи до Америки, я вже багато що вмiв, а там ще «піднатаскався» в ігрових ситуаціях.
— Повернулися до Європи, бо не потрапили до НХЛ?
— За океаном я провів п'ять років і зрозумів, що мені бракує сил пробитися до найсильнішої ліги. А тут надійшла гарна пропозиція з Росії, яку я й прийняв. Узагалі, команди російської суперліги ніяк не нижчі рівнем за фарм-клуби НХЛ.
— Чому в Росії не виходило надовго затриматися в одному клубі?
— Насправді я міняв команди в бік підвищення їхнього класу і поліпшення своїх контрактів, у більшості клубів виступав у першій п'ятірці. З «Металургом» (Новокузнецьк) посіли друге місце у регулярному чемпіонаті, але вони з наступного сезону створювали новий колектив і мені довелося залишити «Кузню». Одного разу кар'єрі серйозно завадила травма, через яку в 2002 році я пропустив наразі єдині для українського хокею Олімпійські ігри...
— Не казали, що Матвійчук забагато конфліктує?
— Проблеми в стосунках у мене виникли лише з тренером Борисом Михайловим. Потім я дізнався, що він давав мені неприємні характеристики у розмовах із босами інших клубів, i тому вони ставилися до мене насторожено. Хоча саме з «михайловського» ЦСКА, що перебував у хвості турнірної таблиці, мене покликали до «Металурга» — одного з лідерів суперліги.
— Але ж навіть тренер «Сокола» й збірної Олександр Сеуканд часом скаржиться на вашу недисциплінованість і часті порушення правил...
— Я розумію наставника, але йому, мабуть, важко зрозуміти мене. Просто, я дуже легко «заводжуся» на льоду, хоч і стараюся тримати себе в руках. Цим суперники й користуються, провокуючи часом на бійку. А коли вже «завівся», то важко зупинитися — хочеться помститися.
— Хокеїсти, як, скажімо, й боксери багато емоцій залишають на майданчику. Це впливає на повсякденне життя?
— Так, більшість із нас поза льодом — спокійні люди. Гра ж — це щось зовсім особливе.
«Китайцем» мене прозвали ще в школі»
— Мало хто з наших спортсменів виступав на батьківщині олімпійських чемпіонів і чемпіонів світу шведів. Що цікавого ви помітили, провівши півроку в Скандинавії?
— Там грають у дуже швидкий і відкритий хокей, не грубий. Менше уваги приділяють захисту, більшість гравців доволі технічна. Тренери відрізняються від канадських, звертають увагу на реалізацію ігрових схем, це властиво саме шведам і фінам. Я там швидко освоївся, шведський чемпіонат мені сподобався.
Залишатися там сенсу не було. Іноземці, які виступають у першості Швеції, обирають насамперед переваги соціальної сфери й не проти осісти нам надовго. У мене ж таких планів не було, та й зарплати там не надто високі.
— Після року в могильовському «Хімволокні» ви нарешті опинилися в рідному «Соколі», де виступаєте вже третій сезон. Не було інших пропозицій?
— Чесно кажучи, я вже наїздився світом, тож хотілося жити вдома. Тим паче, якщо є можливість грати на нормальних фінансових умовах. Лише в цьому сезоні у нас гірша ситуація.
— Коли зустрічаєтеся на льоду зі співвітчизниками з білоруських клубів, дієте один проти одного принципово?
— Ні, швидше навпаки — бережемо один одного. Адже граємо разом у збірній України. Та й яке задоволення в тому, щоб провести силовий прийом проти партнера й давнього знайомого?
— Перед початком сезону ви з Олегом Благим намагалися працевлаштуватися в Китаї, але швидко повернулися. Що не сподобалося?
— Ні зарплати, ні умови для проживання, ні необхідність пересуватися на велосипеді замість звичного автомобіля. Хоча цікаво було подивитися на незнайому країну, як вони живуть і як у хокей грають. Китайці начебто й хочуть розвивати цей вид спорту, але не знають, з якого боку до цього підійти.
— У вас характерний розріз очей. Китайці за свого не приймали? (Посміхаємося).
— Та ні. А «Китайцем» мене прозвали ще в школі.
«Для нас кожен чемпіонат світу — два в одному»
— Для наших «збірників» участь у світовому форумі — це свято хокею чи необхідність виконувати з року в рік важке завдання — зберігати місце в еліті?
— Для нас це «два в одному». А для гравців сильних збірних, особливо представників НХЛ, чемпіонат світу — справді свято, від якого вони отримують задоволення, демонструючи красивий хокей. Ми ж більше радощів отримуємо на зборі команди в Києві перед поїздкою «на світ», коли знову бачать один одного давні товариші з різних клубів.
— Проблеми нашого хокею не оминають і головну команду країни. Так, на минулому чемпіонаті дехто відмовився грати у збірній...
— Як кажуть, риба гниє з голови. Торік не надто приємна атмосфера була на тренуваннях збірної, оскільки ФХУ після виборів мера Києва фактично залишилася без свого багаторічного голови Олександра Омельченка. Як наслiдок — три розгромнi поразки у Ризі. Але не думаю, що це показник реального рівня збірної України.
Справа не тільки у фінансуванні, а й у ставленні до хокею в цілому. Просто, у гравців немає бажання максимально викладатися, не відчуваючи, що це комусь потрібно. Та й ніхто не хоче битися — це в клубах можна жертвувати здоров'ям, бо отримуєш гідну зарплатню. Однак хлопці збираються захищати честь країни на найвищому рівні.
— Вадим Шахрайчук думав iти в політику, щоб допомогти хокею, дехто із хокеїстів уже займається бізнесом. А чим ви збираєтеся зайнятися після завершення кар'єри гравця?
— Ще є бажання пограти кілька років на високому рівні — я не втомився і не відчуваю себе ветераном, головне — щоб травми обходили стороною. А потім хотів би продовжити займатися своєю справою й залишитися в хокеї. Не обов'язково тренером — роботи в нашому господарстві багато.
— Дочці виповнилося лише шість років, а ви вже поставили її на ковзани!
— Так, днями вперше відвідали ковзанку. Але доця, одразу впавши, заявила, що більше не хоче сюди приходити. Тож я її не примушуватиму.
ДОСЬЄ «УМ»
Олександр Матвійчук
Професійний хокеїст, нападаючий збірної України й київського «Сокола».
Народився 13 травня 1975 року в Києві.
Зріст — 176 см, вага — 79 кг.
Виступав за команди нижчих ліг Америки; у Росії — ЦСКА (Москва), СКА (Санкт-Петербург), «Молот-Прикам'я» (Перм), «Металург» (Новокузнецьк), «Крилья совєтов» (Москва), у Швеції — «Арбога»; у Білорусі — «Хімволокно» (Могильов).
Перший тренер — Анатолій Ніколаєв.
Одружений, доньці 6 років.
Андрій Фоменко (Україна Молода, 12.01.2007)
Андрій Фоменко
Ось що хочу сказати з цього приводу...