Він – представник славної плеяди українських гравців, зусиллями яких українська збірна дев’ять років виступала в еліті світового хокею. Оборонець Андрій Срюбко мав репутацію безжального тафгая, одного з найкращих у Європі льодових бійців.
Це інтерв’ю ми записували в офісному центрі, у ньюсрумі, де, мабуть, не кожен знає, яка особистість працює з ним поруч. Від хокею Срюбко вимушено відійшов зліта минулого року, після того, як перестав бути наставником збірної України.
Він залишається таким же безпосереднім, яким запам’ятався у роки гравецької кар’єри. Не красномовним, але яскравим: зі смаком говорить, як дубасив суперників на льоду і доводив свою правоту в чиновницьких кабінетах. У цьому інтерв’ю «Главкому» Срюбко пояснив, чому вірить у Зеленського, за жодних обставин не поїде працювати в Росію і що може його змусити залишити Батьківщину назавжди.
«Нам потрібна булава»
Наразі працюю в IT-компанії. То поки немає хокею і багато вільного часу, — каже Андрій, готуючи еспрессо в кавовому автоматі.
Переглянув своє інтерв’ю з 32-річним вже не молодим, але ще перспективним хокеїстом Срюбком. Тоді ви бачили своє майбутнє в хокеї і любительських заняттях боксом.
13 років минуло? Так і є. Бо надалі продовжую тренуватися в боксерській залі, а хокеєм хоч не маю змоги займатися як тренер, але граю в Нічній лізі. Двічі на тижні. Тренерську кар’єру в мене відібрати можна, але хокею загалом – ніколи.Він у мене не лише в серці.
Коли ви торік очолили національну збірну України, це виглядало початком великого шляху. Але вам відвели аж надто мало часу.
Завжди є офіційна й неофіційна частини діяльності. Моя – не виняток. У хокеї існує Володар кілець, який начебто й не при владі, але тримає руку на пульсі.Тому не все на посаді тренера збірної залежало від мене. Що від мене залежало,я зробив: омолодив і зберіг команду в дивізіоні 1В. Звісно, хотілося б вищого результату і надалі омолоджувати поетапно, адже легше змінювати психологію молоді в середині роздягальні, а вже потім вимагати від неї командних дій.Старших хлопців змінити складно. Тим паче, що вони майже на тому ж рівні, що й молоді. Ці гравці – не конкурентоздатні в хороших лігах. То Румунія в ліпшому разі. Та й то, якщо раніше наші хокеїсти їхали в румунський чемпіонат. То були лідерами в командах. Ті хлопці, які там грають зараз – посередні.
У згадуваному вами «Володарі кілець» нескладно впізнати власника хокейного клубу «Донбас» Бориса Колеснікова.
(Усміхається). Я з ним за весь цей час не спілкувався жодного разу, тому його вплив міг лише відчувати. Хоча в окремих моментах, тих, які для мене були важливими, Борис Вікторович, так вийшло, що мені допоміг. Приміром, враховуючи нашу своєрідну гру, для мене була дуже важливою присутність у команді оборонця Пилипа Панґелова-Юлдашева. Найперше тому, що в цього хлопця хокейне серце. І я його отримав. Бо не таємниця, що два найсильніших оборонці України в наш час – Юлдашев і Всеволод Толстушко. Пилип нам дуже допоміг.
Ви з Колесніковим мали бути знайомим ще з того часу, як у 2017-му працювали в тренерському штабі «Донбасу».
Ми перетиналися і віталися кілька разів. Я з Борисом Вікторовичем не знайомий і особистого спілкування між нами не було.
За моїми особистими спостереженнями, у представників харківського чи донецького хокею є певна упередженість до вихованців київської школи. Ви з цим згодні?
Я б не хотів розвивати цієї теми. Можу сказати, що на будь-якому робочому місці віддаюся сповна, але єдиним клубом, який буде в серці, назавжди залишиться київський «Сокіл». «Сокіл» і збірна України. Решта – це місце роботи.
Існував варіант продовжити роботу зі збірною України після чемпіонату світу-2019?
Мабуть, був, але зберігалася послідовність. Ми знаємо, хто прийшов замість мене(тренер «Донбаса» Сергій Вітер – «Главком»). Знаю Вітера як хорошого менеджера і тренера,хотів би побажати йому успіхів на посаді. І при можливості, щоб результати досягалися без залучення натуралізованих гравців.
Але Федерацією керує не Борис Колесніков.
Так, Анатолій Брезвін. Але він як очільник ФХУ зобов’язаний взаємодіяти з дитячими школами, з Українською хокейною лігою, на якій наш хокей, об’єктивно кажучи, й тримається. УХЛ тримається виключно завдяки Колеснікову. Це треба визнати.
А що тоді тримається на Брезвіні?
Я не функціонер, але вочевидь чимало організаційних моментів. Хто веде бізнес або займався організацією подій, знають, як багато часу і зусиль відбирають речі, які зовні не помітні, але створюють чудовий візуальний ефект. Мене бентежить, що у ФХУ працює чимало людей, яких не знаю. Навряд чи ці люди колись мали стосунок до хокею.
Якщо вирішиться питання з пандемією коронавірусу, хокейна спільнота обиратиме нового президента Федерації.
Я участі в цій боротьбі не беру. Знаю, що одним із претендентів буде олімпійський чемпіон Олексій Житник. Він мені це сам підтвердив. В Олексія –найбільше досвіду, він найкращий, найуспішніший серед усіх вихованців українського хокею, має підтримку хокеїстів, створив програму розвитку хокею. А далі життя покаже, як працює бюрократія (сміється).
Не таємниця, що хокей – дуже затратний вид спорту. Через це дехто припускає, щов наших реаліях ця гра не має перспектив для розвитку.
Це нісенітниці. Візьмімо сусідню Білорусь. Була б воля тих, хто на горі.
Білоруський приклад – можливо, не найвдаліший, адже то фактично совковий варіант розвитку.
На жаль, у сучасних реаліях я іншого шляху не бачу. Спортивний менталітет у нас залишається совковим. Тому потрібна булава. Через це я підтримую радикальні заходи. І в хокеї теж.
Як тренер ви встигли попрацювати в Україні і з клубами, і з молодіжною та національною збірними. Мабуть, від порівнянь з епохою, в якій грали ви, не обійтися. Найперше, ментальних, бо з точки зору майстерності порівнювати нічого.
Мені хочеться, щоб у хлопців були амбіції. Тому коли батьки юних хокеїстів запитують моєї поради, кажу: «Якщо є змога, везіть дітей у Канаду, США. Тільки там гравці можуть стати конкурентоздатними. Матимуть достатню кількість ігор».Тобто раджу піти тим шляхом, який обрало моє покоління, хлопці, які народилися в середині 70-х років минулого сторіччя. Ми повиїжджали 17-18-річними і стали гравцями там, а не тут. Хто був впертий, працьовитий, той і зачепився. А залишатися на нашому рівні – означає деградувати, плисти за течією.
Мені приємно, що разом зі своїм агентом допоміг переїхати в Америку Ігореві Мережку. Ігор повернувся після канадської юніорської ліги обученим гравцем.Звісно, йому ще треба продовжувати багато працювати і набиратися досвіду. Але для нашої збірної то цінний гравець.
Я маю мрію: купити у хорошій канадській чи американській лізі юніорську команду. В Канаді можна заявляти три легіонери, в США – п’ять. Ось цю квоту можна було б заповнювати українцями і давати нашим талановитим хлопцям гарну практику. Нехай себе проявляють і далі пробиваються самі – чи в університетські команди, чи у фарм-клуби, чи у професійні ліги. Можливостей в Америці безліч,головне – зачепитися. А потім ці хокеїсти повертатимуться сюди і приноситимуть користь українському хокеєві. Як то свого часу робили, виступаючи за різні американські, російські, німецькі чи швейцарські клуби, ми. Це єдиний вихід. Бо сидіти й очікувати, що якась «тітка» побудує нам ковзанки, марно.
Найталановитіші хлопці намагаються їхати у США. Але візьмімо команду, яка виграла в 2018-му юніорський чемпіонат світу в дивізіоні 1В. Наразі в Канаді закріпився Олександр Пересунько, в США грають Дмитро Даниленко, Гліб Кривошапкін і Артур Оґанджанян. Фелікс Морозов нещодавно повернувся додому.Все.
Небагато, але добре, що є й вони. І таких хлопців попри юний вік треба залучати до лав збірної. Я це робив ще тоді, коли тренував молодіжку, а вони за вікомбули юніорами. Гадаю, це також посприяло успішній грі цих хокеїстів на юніорському чемпіонаті світу. Торік включив до заявки на дорослий чемпіонат світу згадуваних Пересунька, Даниленка і Оґанджаняна. І точно не прогадав, бо в нинішній ситуації немає різниці – гратиме в четвертій ланці 30-річний хокеїст чи 19-річний юнак. Точніше, молодь брати ліпше, бо вона набиратиметься досвіду.
Пересунько і Даниленко говорили в інтерв’ю «Главкому», що їх у роботі з вами найбільше вразили великі тренувальні навантаження.
Та хіба ж то навантаження? Це як відновлюваний збір. Мені є з чим порівнювати.У тверському ХК МВД мене тренував Геннадій Цигуров. Нині вважаю його великим тренером,а тоді просто ненавидів. Він тримав мене у постійному стресі, що перед кожним тренуванням думав: «Нехай перейде на особисте – вирву йому і його помічникові-сину кадик». Але в тому й річ, що на особисте ніхто не переходив.То з роками я зрозумів, яким Геннадій Федорович був майстром. Тренер мене мотивував так сильно, що я викладався на кожному тренуванні, боровся за місце у складі. Крім того, я змушував бути в стресі решту 20 хлопців, які тоді виступали за нашу команду. Ті, хто мене знають, підтвердять: на тренуваннях я бив практично так само, як і у грі. В тіло. Іноді, можливо, виходило не заправилами, але нехай вже вибачають. Завдяки цьому міцні хлопці постійно знаходилися в тонусі. Вони повинні бути готовими до таких випробовувань.
Цигуров використовував якісь слова?
Не лише. Точніше, швидше дії. Послідовними і продуманими. Шкодую лише про одне:що такий тренер не трапився на моєму шляху, коли мені було 16. Крім Геннадія Федоровича, в Росії чи Україні таким речам не вчить ніхто, принаймні, серед тих тренерів, з якими працював я. Фактично, до Цигурова всіх своїх вмінь я набув у Канаді. Там навчання послідовне. Засвоюєш якусь деталь і поступово ростеш. Бо ж хокей створений із маленьких частинок. Можу сміливо сказати, що психологія Цигурова підійшла б сучасному поколінню гравців. Якби я очолив якусь клубну команду, то обов’язково ці знання використав би. Зрозуміло, що сповідував би канадський стиль гри, який вважаю найкращим, але з психологічною підготовкою Цигурова.
Злякати молодь не боїтеся?
Цигуров не лякав, а щоденно, послідовно підводив людей у тому напрямі, який йому був потрібен. То – мотивація, конкуренція. Команда – живий організм, яким треба управляти. Тренер має бачити, хто де спіткнувся, хто прибирає плечі, а хто не підіймає очей. Таких деталей чимало.
«Бив, що в мене просто кістки хрустіли»
Здається, вас після Канади, де теж кожне тренування було боротьбою завиживання, вас уже не було чим злякати.
Це так. Там мені щастило на тренерів. Майже всі були колишніми гравцями НХЛ, а пізніше почали працювати там тренерами – Ґі Шарон, Боб Борн, Рік Ленс, ҐеріЕґнью. В Америці коротші тренування і вища інтенсивність, більша кількість матчів. А ще – в тебе за спиною стоїть сотні конкурентів. Ти просто не встигаєш щось сказати тренерові, а чітко виконуєш його завдання. Там я взагалі не розумів, що тренерові можна щось говорити. Я робив те, що від мене вимагалося і отримував від цього задоволення.
І, як ви колись говорили, не жаліли ні своїх, ні чужих…
Своїх не жалієш, поки не потрапив у команду. Коли тебе взяли, то бійок стає менше. Коли ж у таборі 60 гравців, а тренер має залишити 20, тому заїдеш ліктем у голову, тому в спину, тому ззаду по ковзанах, іншому влучив у «галік» (гомілкостопний суглоб – «Главком»). Іноді вирубуєш чувака, а потім у бійці добиваєш. Борешся, мов вікінг у середньовіччя. Такі реалії. Ті люди, які зі мною були і те все бачили, при зустрічі досі посміхаються.
Здається, зараз реалії вже трохи інші.
Так. Хокей змінився. Раніше як було? Чим ти вищий і більше важиш, тим ліпший контракт маєш. Нині в фаворі ті, хто менший і шустріший. Подивіться, кого нині обирають на драфті Національної хокейної ліги. Набрали у першому раунді шведів і фінів зі зростом 175 см. Раніше таких гравців навіть не розглядали. Їх могли взагалі не задрафтувати. Зараз у хокеї більше рухів, менше зачіпів. Ті канадці,з якими виступав в останні роки кар’єри, говорили: «Того свавілля, в якому ти грав раніше, у нас вже немає».
Дійсно, навіть бійки в НХЛ зараз виглядають якимось постановочними.
Не те щоб постановочними… Раніше бійка продовжувалася й після того, як один гравців упав. Його добивали. Нині такого нема. Бо одна справа, коли стаєш у стійку, а інша, коли під час жорсткого матчу на емоціях починаєш бійку без стійки. Приміром, коли тебе в ігровій ситуації вдарили і намагаєшся віддати.Людина падає, ти за нею і розумієш, що мало виклався, недостатньо йому дав.Можеш cтрибнути колінами на голову.
Згадую, як виступали разом із Костею Сімчуком за «Лас ВеґасТандер». Коли я бився, він мені завжди кричав на вухо: «Убий!» Аж шипів! І я так бив, що в мене просто кістки хрустіли. Реально не знаю, чого боявся більше – отримати в голову від суперника чи того, що мені кричав Сімчук. Жартую, звісно. То найкумеднішиймомент у кар’єрі.
Як тренер ви такі дії підопічних вітаєте? То ж гарантовані штрафні санкції.
По-перше, коли в тебе є такий хлопець, який б’ється, це заводить команду. Але є хлопці, які не б’ються, але лягають під шайбу. Це не менш цінно. Або ті, хто отримає удар і не падає.
Серед гравців молодшого покоління є українські хокеїсти, схожі на вас?
Мені було важко оцінити Андрія Татаренка. Через те, що сильних опонентів йому бракувало. Але він такий один залишався і вже завершив кар’єру. Насправді то дуже важка праця. З одного боку, то емоції. З іншого – не розслабишся. Особливо в Америці, де за сезон проводиш по 80 матчів. Пригадую, в своєму першому сезоні я 20-річним провів 30 бійок за 60 з невеликим поєдинків.
Бувало, що хтось із опонентів виводив із ладу надовго?
Двічі. Одного разу вирубав опонента, у нього було розсічення біля носа. І вмить, коли мене схопило двоє суддів, той хлопець пробив — зламав мені ніс, я аж хруст почув.
А ще одного разу була сутичка «п’ять на п’ять». Я висмикнув одного з гравців і почав його колотити. Суддя мене зупинив: «Андрію, стоп!» Я зупинився, а той хлопець – ні. І так хлуснув, що в мене струс мозку був. Капа провалилася разом із зубами. Відразу зняв капу і вправив передні зуби.
Невже не впали? Бо колись ви говорили, що ніколи не дозволяли собі такої ганьби.
Не падав, щоб закриватися. Такого справді не було ніколи. В цьому випадку опонент мене вирубав, я був на колінах. Нокаут. Першою моєю думкою тоді було:«Як я можу бути на колінах?» Почав підійматися, а голова обертом. Тоді моя поразка була випадковістю, яка мене сильно підкосила.
Мушу сказати, що в Америці не бракувало тяжів, з якими я банально не міг тягатися через антропометрію. Точніше, потрібно було обирати: або ти граєш і залишаєшся в обоймі, або набираєш м’язову масу, простіше кажучи, їсиш споміжні препарати. Але після того ти вже тушка і грати не зможеш.
У вас начебто була нагода зіграти в НХЛ?
Начебто так, але то не лише від мене залежало. Впродовж двох років у мене діяв контракт із «Коламбус Блю Джекетс». Коли він завершився, я поїхав у Росію. У цюмить подзвонив агент і повідомив, що мною начебто цікавляться «Нешвілл» і«Рейнджерс». Контракти пропонували двосторонні, але шанс одначе залишався, боце НХЛ, там немає бюрократії.
Шкодуєте, що тоді не ризикнули й не залишилися?
Мабуть, що трохи шкодую. Бо то мій хокей, я його щиро люблю. То моє.
У Росії ви почали виступати за «Молот-Прикам’є». Там до вашої манери грипоставилися з розумінням?
Там тоді багато речей робилося наосліп. Для російського хокею то був перехідний етап. Чимало команд продовжували сповідувати гру старої школи, чимало моментів,які в Канаді давно були звичним явищем, у Росії тоді залишалися невідомими.Точніше, їх не хотіли знати і не визнавали. Оскільки ж я системний гравець,мені було важко змиритися з повною імпровізацією. Звісно, потрап я до таких тренерів як Цигуров, Воробйов, Білялетдінов, то було б простіше. А я працював з Посниковим і Кисельовим. Не хочу вдаватися в подробиці, бо обох цих спеціалістів уже немає в живих. Тим паче, обоє свого часу залишили свій слід –Посников у магнітогорському, в омському хокеї. Та й взагалі я не звик говорити про тренерів погано.
У вас конфлікти з тренерами бували?
Не сказав би. Був готовий виконувати будь-яке завдання. Не люблю руйнувати.Мені подобається працювати на команду. Руйнувати треба, виходячи проти суперника.
Ваша фраза російського відрізку кар’єри – «За хохла дам у вухо» — сталакрилатою.
Найсмішніше, що сказана вона була не зі зла чи вороже. То було під час суперечок у роздягальні, де своє життя, своя психологія. 30 чоловіків у невеличкому приміщенні, зі специфічним гумором, зрозумілими тільки для цього кола жартами. Десь оступився – і це тобі пам’ятають на півроку наперед. Хоча розкажи про це сторонній людині, вона не зрозуміє, про що мова. Те саме було з тим «за хохла дам у вухо». Хтось пожартував, а я відповів. Але того ніхто не пам’ятав і не згадував. Взагалі, сутички у середині команди бувають вкрай рідко. Особливо коли команда грає на високому рівні. Усі гравці – вольові,сильні, нахабні. Але при цьому стриманіші.
Тафгаї нерідко бувають тіло охоронцями головних зірок команди. За вами такого начебто не спостерігалося.
Не дивно, бо я завжди був міцним «крузером», тобто тяжем, але не супертяжем. Тобто міг побитися, але при потребі грав, лягав під шайбу. Просто у мене впродовж кар’єри зазвичай як виходило? У ту мить, коли конкурував з кимось рівноцінним за місце в складі чи команді, вмикав жорсткість. Показував, що вмію битися. І при виборі тренер чи ген менеджер спів ставляли: грають приблизно однаково, але цей ще й б’ється. Чіплявся таким чином не раз, потім мені давали більше грати. Я підтягувався і займав у команді своє місце.
Судячи з того, що ваш перший тренер Юрій Павлов якось сказав, що не маючи особливої майстерності, ви пролізли саме за рахунок бажання, так було завжди.
Знаєте, скільки я зустрічав майстрів, котрі вміли крутити-вертіти, красиво кататися? Але коли проходять удари «в душу», ти або витримуєш, або ні. Якщо не тримаєш удару, то який із тебе хокеїст? Хокей багатьох технічних завершувався ще на початку матчу. Отримували своє і хоч формально й залишалися на льоду, але поводилися, мов амеби. У хокеї крім володіння ключкою, ковзанами має бути характер. А ще – ігрове мислення. Хокеїст має виконувати завдання, грати,відштовхуючись від нього. То командна гра і ти представляєш не себе особисто.
Тож повертаючись до дитинства, кажу так: мені просто хотілося бути найкращим.Чим я тільки не займався – баскетболом, настільним тенісом, боксом. Але потрапивши на хокей, рахував кожне тренування, спав і бачив, як буду грати на високому рівні. Звідси й з’явилася непоступливість. То за умови. Що поки не почав грати сам, хокею не бачив. Мене в хокейну секцію на «Крижинці» привів однокласник. Той хлопчина невдовзі закінчив, а я пішов далі. У нас тоді був гарний рік хлопців 1975 року народження – Сергій Климентьєв, Сашко Матвійчук, Олександр Василевський. З іншого боку, то навіть дивно, що стільки людей чогось досягло, адже якраз розпався Союз, український хокей був у занепаді. Збіг обставин, що ми залишилися в грі і себе проявили. Можна ж було залишитися іграти у Східно-європейській лізі за «Сокіл». Топтатися в тому болоті.
Або обрати інший напрям, яким у 90-ті пішов не один спортсмен.
Життя мене неодноразово зводило з представниками того середовища, про яке ви натякаєте. Навіть легендарними особистостями. Дехто зараз за кордоном, когось немає в живих, а декого понині показують по телевізору.
Збірна України з хокею протрималася в елітному дивізіоні дев’ять років. І виділялася при цьому найперше бійцівськими рисами.
Згоден. У нас хлопці в основному були могутні, вольові. Можна брати будь-кого –всі характерні, фізично міцні. При цьому кожен гравець був реально ко нкурентоздатним на хорошому європейському рівні. При цьому в збірній ми ж не за гроші грали. Преміальні були, але невеликі. Я точно їхав у збірну не за грішми. Так. чув, що люди, для яких матеріальний стимул був важливий, були, але то точно не я, не Серьога Климентьєв. Мене хіба могло розлютити, коли ми не встигли відіграти більш-менш успішно якусь гру, а деякі люди, які крутилися навколо команди, відразу розпочинали якийсь розділ.
У нас у команді точно був один товариш, якого завжди бентежило, скільки він отримує. Але він особливий, тому не став би на нього звертати якусь серйозну увагу. Це виключення.
В тому дев’ятирічному відрізку Україна відіграла чимало пам’ятних матчів. Як зі знаком плюс, так і з мінусом. Але мені чомусь здається, що знаю, який матч ви згадаєте відразу.
(Сміється). Коли ми сперечаємося з Климентьєвим, з яким ми грали у парі і є друзями в житті, про хокей, іноді доходить до конфліктних ситуацій. І у ці миті викидаю останній аргумент: «Ти Бродору забивав?» (мова про матч Канада –Україна (2:1) на чемпіонаті світу-2005; Мартін Бродор – воротар збірної Канади – «Главком»). І на тому все закінчується. Здається, я тоді підібрав на синій лінії, кинув, оборонцеві шайба влучила в ногу і залетіла у ворота. Гол рикошетний, але у статистиці моє прізвище. Серьога теж мене постійно травить, знаходив фото з тим моментом, відео.
У Климентьєва є своя пам’ятна шайба. Не така, правда, курйозна. Радше навпаки –коли він могутнім кидком від синьої лінії закинув фінам у дебютному матчі збірної України в елітному дивізіоні чемпіонату світу.
Сергій – легендарна особистість. Особливо як для українського хокею. Дворазовий чемпіон Росії, переможець Кубка чемпіонів, визнавався найкращим оборонцем чемпіонату Росії. Звісно, що коли Брезвін призначив мене тренером збірної, я взяв Климентьєва помічником. Не повірите, але деякі артисти, які не мають особливого поняття в хокеї, почали розповідати, мовляв, як Сергій може бути тренером національної збірної, якщо він працює дитячим тренером. Я попрохав показати мені персону, співставну з Климентьєвим, людину, яка пройшла б спершу канадську школу, а потім грала під керівництвом Зінетули Білялетдінова, Владіміра Крикунова, Валерія Бєлоусова. Добре, що Анатолій Іванович мене тоді підтримав і Климентьєва затвердили. А то соромно було б. Та й узагалі у Федерації я спілкувався лише з Брезвіним. Бо він якщо сказав, то слова дотримував.
Та шайба Канаді – найпам’ятніша в кар’єрі? Бо був ще гол Польщі, коли ви розірвали сітку і для фіксації взяття воріт довелося вмикати відео повтор.
Польща – то банально. Мабуть, найпам’ятнішу шайбу закинув за «Сокіл». Ми грали з мінським «Кераміном», поступалися. До фінальної сирени залишалися долі секунди. Ми зняли воротаря, я вийшов шостим польовим. Після кидка шайба відскочила в правий бік, до мене, ліворукого, під незручну руку. Я одним рухомкидаю і бачу, як шайба стає ребром і входить воротареві у невеличкий проміжок між щитками. Голкіпер встиг зсунути щитки, але було вже пізно. Ми перевели гру в овертайм і виграли по буллітах. У цьому епізоді моя простота виявилася якраз найоптимальнішою. Бо в нас усі технарі, почали б перебирати шайбу під зручну руку. Поки вони б це робили, закінчився б час. Чи воротар, височенний, такого зросту як я, встиг би переміститися і затулив би ворота собою.
До білорусів у вас завжди було особливе ставлення.
То на хокейному майданчику вони для мене особливі. Як сусіди. А поза льодом у мене серед білорусів достатньо друзів. Як і серед росіян, до речі.
У складі збірної України на чолі з Олександром Сеукандом у 2005-му
Але то не заважає вам прямо сказати: «Не їду працювати в Росію, бо маю громадянську позицію».
Справедливості заради скажу, що наразі мене туди й не кличуть. Але звісно, за тільки років, проведених у Канаді й Росії, у мене серед росіян багато друзів. Зокрема серед тих, хто нині займає посади у різних клубах. Хтось очолює команди, хтось – генеральний менеджер. Звісно, міг би звернутися, попрохати,щоб посприяли. Думаю, знайшлися б ті, хто допоміг би. Навіть із числа тих, зким знайомі лише візуально. Скажімо, будучи в 2013-му тренером «Димитрова»,грав у ветеранській «Діамантовій лізі». Зійшовся там з хлопцем, з яким на професійному рівні були затятими суперниками, постійно билися. Але в нічній лізі зустрілися, обійнялися, наче нічого й не було.
Тому не сумніваюся, що зателефонуй я у Росію, роботою був би забезпечений.Непогано оплачуваною. Без різниці, був би тренером у дитячій чи молодіжній команді, на якійсь посаді в клубі. Але не звертаюся. Хоча й спілкування не припиняю. Коли російські друзі кажуть мені, що в Україні громадянська війна, відповідаю: «Хлопці, заберіть своїх «парнєй», і ця «громадянська» війна швидко закінчиться». Я ж теж працював у «Донбасі», коли команда уже грала в Дружківці. Погляди майже всіх людей були абсолютно адекватними. Крім окремих артистів.
Знаєте, яка мить стала водороздільною для мене? Коли побував на Личаківському цвинтарі у Львові. І побачив там ряди з могил молодих хлопців і дівчат, які загинули на цій війні. Пам’ятники і стяги. Це моторошно. І відповідь набудь-яке питання – доречно зараз співпрацювати з росіянами чи ні.
Тривалий час вважалося, що наш хокей неможливий без співіснування з Росією і Білоруссю.
Нині про Росію не може бути й мови. Білорусь – так. Ми ось і на ветеранський турнір до Мінська разом їздили. Побачив хлопців, з якими зараз вдається зустрічатися не так часто, хоча вони й залишаються моїми друзями.
Шкода, що стільки хлопців розбіглися. Могли б приносити користь українському хокеєві. Взяти Вадика Шахрайчука – теж легенда, багато років грав у Німеччині,Росії. А зараз змушений працювати в Румунії. Погано, що таких людей не цінують.Тим паче, що в нас їх небагато – не більше 25-30-ти. Маю на увазі гравців з великим міжнародним досвідом, які пограли на високому рівні приблизно до 40-ка років. То ж шалений досвід співпраці з купою тренерів, у різних чемпіонатах.Таким багажем гріх нехтувати. Цьому не навчишся на жодних курсах. Деяких сучасних спеціалістів називаю «ютьюбівцями». Але скільки ти б не брав з Youtube, тонкощів, якщо ти їх не відчув на собі, одначе не зрозумієш.
Проте в цьому контексті знову напрошується те питання, яке пролунало вище: хокей – дорогий вид спорту і в бідній країні його розвивати складно. Зіспеціалістами чи без них.
Я налаштований оптимістично. Песимізм у мене з’явиться, лише коли не вийде у Зеленського. Можу сказати щиро: я за нього голосував і вірю в щирість його намірів. Наразі виглядає, що президент набирається досвіду і з кожним місяцем стає сильнішим. Ось якщо Зеленський не зможе, тоді, мабуть, треба буде збирати речі і їхати звідси. У мене троє дітей і яким би незалежним не був сам, є залежним від сім’ї. У мене троє дівчат, їх треба гарно забезпечити. Всі троє займаються художньою гімнастикою. Не скажу, що очікую від них якихось визначних спортивних успіхів, ні до чого не підштовхую, але щось у доньок виходить. Подобається – нехай займаються. А буде виходити, посприяю, щоб ішли вище.
Згадую свій шкільний випускний. Там мій тато, який дуже посприяв моєму хокейному становленню, виголосив тост. Не знаю, скільки людей його почуло, але я слухав уважно. «Хочу, щоб на честь наших дітей грав гімн нашої держави», — сказав тоді батько. А гімн у хокеї грають лише після матчу, на честь переможців. Коли чуєш «Ще не вмерла…» в цю мить, дрижаки по тілу ідуть. Тому тепер уже сам вірю, що прийде час і український славень на хокеї знову лунатиме регулярно.
Іван Вербицький, «Главком»
Ось що хочу сказати з цього приводу...