Справжньому майстрові багато часу на розкачку не треба. Повернувшись у великий хокей після майже річної паузи у виступах, 35-річний Сергій Бабинець швидко став одним із лідерів київського «Сокола». То за умови, що більшу частину цього часу хокеїст присвятив відновленню після важкої травми коліна, яка на початку нинішнього року навіть змусила зробити заяву про завершення кар’єри. Та, на щастя, бомбардир повернувся. Зокрема для того, щоб встановити абсолютний рекорд чемпіонатів України за результативністю.

З двома шайбами і двома асистами Сергій став одним із головних героїв наразі найяскравішого матчу нового чемпіонату України, в якому кияни, здійснивши камбек з рахунку 2:4, перемогли 6:4 херсонський «Дніпро». Невдовзі після матчу Бабинець поділися враженнями від повернення в хокей, дискомфортні відчуття через хворе коліно, жадобу до перемог і рекордів, а також про постійну тривогу, спричинену терором російських варварів.

– Сергію, до матчу з херсонцями ви провели три поєдинки. Старалися, але не все вдавалося. Виходить, прорвало у найвідповідальнішу мить?

– «Сокіл» не мав змоги підготуватися до сезону повноцінно. Тому не дивно, що на початку сезону ми ще знаходимося в пошуку своєї гри. Важко сказати, скільки ще матчів треба провести, щоб «Сокіл» сягнув як оптимальних функціональних кондицій, так і набрав пристойну командну швидкість, а гравці досягли пристойного рівня взаєморозуміння. Так, у тому, що в третьому періоді матчу з «Дніпром» нам вдалося розіграти більш-менш пристойні комбінації, є позитив. Але це ще радше наслідок спортивної пам’яті. Те розуміння, яке досягалося між мною, Вадимом Мазуром, Володимиром Чердаком, Володимиром Алексюком, Дмитром Німенком, Романом Благим у попередні роки, нікуди не ділося. Але, звісно, для більшої чіткості і стабільності у грі нам потрібен час.

Окрім того в ході матчу проти «Дніпра» вагому роль відіграли наші амбіції. Ми не любимо програвати. Тому після четвертої пропущеної шайби мобілізувалися і видали свій нинішній максимум.
– «Головне – перемога і що ми з Бубою нарешті знайшли свою гру», – це слова Володимира Чердака, який у матчі з «Дніпром» відзначився голом і чотирма асистами.

– Немає межі досконалості. Думаю, і мені, і Вові, і Ромі Благому, і Олексієві Янішевському, й іншим хлопцям ще є куди додавати. В нас достатньо нападників, здатних вирішити долю гри. Якщо кожен буде демонструвати свій справжній рівень, проти «Сокола» буде важко кожному супернику.

– У ту мить, коли херсонці, здавалося, зламали гру на власну користь остаточно, старожили «Сокола» змогли на лаві про щось домовитися між собою?

– Я б не став робити поділу на старожилів і молодь. Молоді хокеїсти «Сокола» теж провели цей матч на пристойному рівні. Провальну для команди першу половину невдало провели всі гравці, як досвідчені, так і молодь. Не знаю, з чим це пов’язано. Потенційно «Сокіл» дуже сильний. Гадаю, за складом ми маємо найсильнішу команду. Просто ми десь ще самі не віримо в себе. Коли це станеться, для нас не буде проблемою жоден суперник.

– Судячи з гри проти «Легіона», яка завершилася зовні легкою перемогою 5:0, у свої сили «Сокіл» повірив ще за добу до поєдинку з «Дніпром».

– Думаю, ми виграли так переконливо, бо нам дозволив суперник. «Легіон» провів зустріч практично з однією тактикою – у відкат. Опоненти не пресингували, давали нам простір протягом усіх трьох періодів. Тому в нас була змога спокійно виводити шайбу зі своєї зони і створювати багато моментів. Вже й не пригадаю, коли в мене був такий матч, протягом якого в мене була змога кинути по воротах сім чи вісім разів. «Легіон» дав нам чимало вільного простору.

– Моменти ви справді мали. Зокрема й у перших двох матчах проти «Кременчука» і «Берсерків». Але шайба не йшла у ворота.

– Пропущений через травму рік часу безслідно не минув. Та й понині ця травма зі мною, від неї уже нікуди не дінешся. Це пошкодження вже не дасть мені зіграти на 100%, як би я цього не прагнув. Але з боку це, мабуть, виглядає, як мої психологічні відмовки. Буду виходити зі своєї нинішньої готовності і приносити команді максимальну користь. У мене є бажання забити в кожному матчі. Дуже радий, що це вийшло зробити у найвідповідальніші моменти поєдинку з «Дніпром».

– Ви не приховуєте того, що травма трохи скутує вас у діях і змушує підсвідомо берегтися. Але зовні виникло враження, що в азарті гри проти херсонців ви забули про пошкодження. Не побоюєтеся, що у запалі боротьби можете травмувати хворе коліно знову?

– Фізіологію не обманеш, фізичних властивостей кісток і м’язів не повернеш. Коли там все порване, то як не намагайся, але почуватися так, мов здоровий, не зможеш. Проте коли програєш, треба вмикати надзусилля. Якщо не виходить ногами, то вмикаю руки, голову. Сподіваюся, мого рівня готовності вистачить, щоб допомогти «Соколу» здобути чемпіонство.

– З тренером «Дніпра» Олександром Бобкіним ви останнім часом дотичні дуже щільно. Ще з того часу, як були гравцем, а Олександр – тренером «Білого Барса». Нині ви спільно працюєте як генеральний менеджер і головний тренер у юнацькій і молодіжній збірних України. Мабуть, незвично знову почуватися суперником на клубному рівні?

– Додайте до того, що в молодості ми разом виступали за «Сокіл», «Донбас» і збірну України. Наші кар’єри дійсно часто перетиналися. Однак коли доводилося одне проти одного грати, це не заважало. Бобкін – дуже мотивований спортовець і тренер. Він голодний до перемог і постійно віддається грі сповна як на льоду, так і стоячи на тренерській лаві. Цією енергію Олександр заряджає підопічних. Усім зрозуміло, що його команди б’ються за перемогу з першої й до останньої секунди. Тому мені й не дивно, що «Дніпро» дав нам такий бій і більшу частину матчу був попереду.

Звичайно, я очікував на цей матч. Ми з Бобкіним не лише колеги, а й хороші друзі. В мене є спортивний інтерес, щоб виграти в Олександра. А вигравати так, з камбеком, удвічі приємніше. Бобкін мав трохи інші емоції, був засмучений. Знаю, що після матчу він мав серйозну розмову з підопічними. Це логічно, бо ведучи 4:2, пропускати чотири шайби в заключному періоді не дуже приємно. Але від того «Дніпро» стає для нас ще небезпечнішим у наступних матчах. Думаю, кожна гра між нашими командами буде дуже напруженою.

– Особливістю нинішнього чемпіонату будуть паузи, пов’язані з повітряними тривогами. Одна з таких у Калуші під час матчу з «Дніпром» тривала понад годину. Ще перед чемпіонатом Дмитро Німенко говорив: «Якщо посидіти в хокейному спорядженні годину десь у підвалі, на лід можна вже не виходити. Ноги просто оніміють і розбігатися буде важко»…

– Досвіду нам усім все ж не бракує. Ми можемо спрогнозувати, як будемо почуватися після години простою. Тому, знаходячись у бомбосховищі, сказали молодшим хлопцям, щоб налаштовувалися на важку працю відразу після повернення на лід. Думаю, ми були ліпше готові до повернення після цієї паузи психологічно. Так, відразу після поновлення гри ми пропустили швидку шайбу, але загалом для нас ця пауза була кориснішою, ніж для суперників. У «Дніпра» команда молодша. Там хлопці ще не готові до таких особливостей.

Хоча загалом нам усім психологічно важко. Щоранку прокидаюся з біллю в серці. І засинаю теж. Як можна бути спокійним, розуміючи, що щодня вмирає десятки, а може й сотні наших співвітчизників, цією російською холєрою руйнуються цілі міста? Абстрагуватися і сконцентруватися лише на спорті непросто. Не лише мені, а й усім українцям.

Думаю, що хокеїсти всіх українських команд зараз тренуються і грають з каменем на душі. Візьміть Чердака. Він довго знаходився у Харкові, місті, яке перебуває під постійним бомбардуванням. Мало того, одного разу Володя йшов по вулиці з дружиною. Неподалік від них цієї миті розірвався великий авіаснаряд. На щастя, Володимир і Яна залишилися неушкодженими, але після такого стресу відійти, погодьтеся, важко. Проте ми всі мусимо бути стійкими. Взагалі, пишаюся витримкою українців, всією нашою нацією. Росіяни хотіли забрати в нас звичний плин життя. Та ми на зло їм не побиваємося – граємо у хокей, в футбол, наші міста, хоч і під акомпанемент вибухів, повноцінно функціонують. Нас ніхто не зламає.

– Сергію, нині ви поєднуєте виступ за професійний клуб і роботу в офісі Федерації хокею України, у статусі менеджера збірних, а паралельно активно вивчаєте англійську мову. Важко поєднувати?

– Непросто. Але для мене це свого роду загартування і гарний життєвий досвід. Трохи більше місяця тому я був впевнений, що на лід як хокеїст-професіонал не повернуся. При цьому вже усвідомив, що життя без гри теж існує, почав його пізнавати, отримувати від цієї діяльності задоволення. Єдине – треба перелаштовуватися, повністю змінювати спосіб життя. Та нині настав час, що доводиться поєднувати фізичну і розумову працю. Це дійсно щось нове, але від цього я стаю сильнішим. Мені приємно, що в цей нелегкий час у мене є робота, в мені зацікавлені і як у функціонері, і як хокеїсті. Головне – встигати і бути корисним як у Федерації, так і в «Соколі». Це для мене теж виклик.

– Ви – семиразовий чемпіон України, встигли пограти як у дуже конкурентному нашому чемпіонаті часів його найбільшого розквіту, так і в словацьких лігах. Після того нинішній чемпіонат України в умовах війни є для вас мотивацією?

– Так. Бодай тому, що чемпіонат в його нинішньому вигляді є дуже конкурентним. Явних лідерів, здатних перемагати усіх і в кожному матчі немає. Трохи недоналаштуєшся і можеш програти кому завгодно. Тому треба триматися в тонусі постійно. Крім того, я така людина, такий спортовець, якому цікаво грати завжди – дворовий футбол то в дитинстві чи шахи у компанії друзів у 35 років. Я дуже азартний. Для мене кожен матч – не лише протистояння з суперниками, а й із самим собою.

Хочеться довести собі, що ще чогось вартий. Хочеться вигравати, забивати і обігрувати. Щоб після матчу залишався приємний післясмак. Хочеться побити рекорди результативності Микити Буценка. Я повернувся в клуб, з якого розпочиналася моя кар’єра і знову хочу допомогти «Соколові» стати чемпіоном. Зараз очікую на наступний матч з «Кременчуком». У стартовому поєдинку чемпіонату ми цьому суперникові програли 0:3, хоча за грою особливо не поступалися. Матч був дуже напружений. Думаю, всі ігри між «Соколом» і «Кременчуком» будуть такими. Тільки зробимо все, щоб надалі підсумки були на нашу користь. Ми додаємо з кожним наступним періодом.

Іван Вербицький, ФХУ