Він – четвертий бомбардир чемпіонатів України з хокею в історії. Станом на 15 жовтня 2022-го в активі Володимира Чердака 316 очок (155 голів + 161 передача) у 249 матчах. Володимирові – 28 і він сповнений бажання допомогти своїй новій команді, київському «Соколу» відстояти чемпіонський титул. У цьому інтерв’ю Чердак розповів, що його найбільше вразило після переїзду з Харкова у Київ, як він прижився у новому колективі і чому відмовляється сприймати боягузливу позицію росіян «без позиції».

– Володимире, в «Соколі» ви вже майже місяць. Прижилися?

– Так. У цій команді зібралося чимало моїх друзів, з якими перетиналися на різних етапах кар’єри. Сергій Бабинець, Вадим Мазур, Дмитро Німенко, Володимир Алексюк – ми багато пограли разом. Тому коли приїхав до Києва, не особливо відчував потребу в адаптації. З тренерами теж спільну мову знайшов швидко. Так, з Костянтином Сімчуком раніше не перетиналися. Але з Артемом Бондарєвим разом грали за «Донбас», причому в одній трійці нападників, протягом 2016-2017 років. «Сокіл» – великий клуб, з вагомими досягненнями, відомими гравцями і тренерами. Дуже радий, що маю змогу виступати за таку команду. Мені тут подобається все: і тренувальний процес, і ставлення тренерів до гравців. В цьому випадку склалося і моє бажання, і життєві обставини. Річ у тім, що дружина знайшла собі в Києві роботу. Вона мала переїжджати в столицю. Радий, що я теж тут не зайвий. Головне тепер – досягти результату.

– Вам, мабуть, попервах у «Соколі» було непросто. Адже з початку війни змоги тренуватися ви практично не мали…

– Так. Сім місяців не був на льоду. В мене такого не було за часи активної кар’єри жодного разу. Перед «Соколом» встиг потренуватися два тижні у лавах збірної. Відчуття гри і розуміння з партнерами почало з’являтися лише в другому матчі чемпіонату України проти «Берсерків».

– Як вам працюється у форматі «гравець – тренер» з Артемом Бондарєвим?

– Мені подобається. Артем ще будучи гравцем постійно підказував мені чимало корисного. Мені з Бондарєвим було комфортно і на льоду, і зараз. Власне, я ще тоді, коли ми виступали за «Донбас», відчував, що Артем буде тренером. У нього були для цього задатки. Це людина з глибоким розумінням хокею і прекрасним почуттям гумору. Думаю, в Бондарєва на тренерській ниві велике майбутнє.

– Наразі тренери воліють вас постійно ставити в одній трійці з Сергієм Бабинцем. Лише центрфорвард змінюється…

– З Сергієм у нас завжди було гарне розуміння – і на льоду, і поза ним. Поки тренери шукають варіанти, хто з нами гратиме корисніше. Досі нам непогано взаємодіялося з Валентином Алексюком. Лише голів бракувало. Заважало те, що ми занадто багато грали одне на одного і не наважувалися кидати по воротах. Людей, які були жорстко націлені на гол, бракувало. А на кількох попередніх тренуваннях до нас ставили Юрія Качана. Це – технічний так само як ми, забивний нападник.

– Говорите, що не женетеся за голами. Але вся ваша кар’єра – це серйозна результативність…

– Поки в цьому сезоні – одна передача за два матчі. Але я не засмучуюся. Надолужу згаяне, я в собі впевнений. Зрештою, якщо команда буде перемагати з мінімальним розривом і голи будуть на рахунку партнерів з командою, я цьому буду так само радий. Так, мені хочеться демонструвати результативність. Але найперше – командна гра і робота на результат. Буду намагатися закинути свої перші шайби під час двох матчів у Калуші найближчих суботи і неділі.

– Ваш партнер за трійкою Сергій Бабинець навіть не приховує, що повернувся, щоб покращити рекорд Микити Буценка за історію чемпіонатів України…

– Я Сергієві буду в цьому прагненні всіляко допомагати. Але потім прийде час і вже я це зазіхну на рекорд Бабинця. Мені років трохи менше, ще буде час наздогнати. Наразі треба допомогти стати рекордсменом Сергієві. Він на це заслужив.

– Перший матч проти «Кременчука» «Сокіл» взагалі завершив без голів (0:3). Наскільки болісною виявилася така дошкульна поразка в грі з головним конкурентом?

– Ми були пригніченими відразу після матчу. Але наступного дня був матч проти «Берсерків». Ми вийшли сповненими бажання реабілітуватися за поразку і здобути перемогу. А до «Кременчука» повернемося в наступних матчах. Їх у нас із цим суперником у регулярному сезоні ще п’ять. Будемо працювати, щоб у перемогти «Кременчук». В нас є кому грати. В «Соколі» зараз гарне поєднання молодості і досвіду. Ми хлопців заряджаємо майстерністю, а вони додають нам стрімкості. Я в своїх 28 уже теж вважаю себе старожилом. Молодь буде тягнутися за нами і все буде гаразд. Наразі юним хлопцям ще треба розібратися, хто в який хокей грає в їх п’ятірках.

– Ви вже двічі були чемпіоном України у складі «Донбасу». Мабуть, на співставленні маєте відчуття, чи є цьогоріч претендентом на титул «Сокіл»?

– Маю. Я добре пам’ятаю обидва своїх чемпіонства. Особливо перше, коди ми грали в фінальній серії у Палаці спорту проти «Генералів». Пам’ятаю, яким був «Донбас» у чемпіонські сезони: всі хлопці максимально сконцентровані на грі, виконанні тренерської установки. Якщо претендуєш на чемпіонство, важливо, щоб гравці повністю вірили одне в одного і тренерський штаб. Взагалі, кінець березня-початок квітня гравці і тренерський штаб повинні проживати з думками лише про хокей, а від усього іншого абстрагуватися. Особливо в нинішній ситуації, коли в нас не може бути певності, що через кінчених людей з сусідньої країни цей чемпіонат зможемо дограти. Взагалі, важко грати, коли хвилюєшся за безпеку родини. Практика недавніх ракетних обстрілів столиці ще раз нагадала, що безпечних місць в Україні зараз немає. Але в Києві одначе безпечніше, ніж у Харкові.

– Ви вочевидь аналізували для себе склади учасників чемпіонату України, співставляли їх з «Соколом» і маєте своє бачення на те, в кого ліпші шанси стати чемпіоном…

– Дуже гарно підготувався до початку сезону «Кременчук». Непогано підсилилися херсонці. Ці команди боротимуться за найвищі місця. А взагалі, не треба дивуватися, якщо лідер чемпіонату буде незвичним. У нинішніх реаліях усі команди приблизно рівні. Наразі мене не здивує перемога будь-кого на будь-ким. Думаю, фаворити проявляться лише в ході сезону. Зрештою, ми з хлопцями ще до старту домовилися, що зібралися у «Соколі» лише для того, щоб виграти чемпіонат. Це буде пам’ятно особливо в такий рік, коли в країні йде війна. Зараз найголовніше, щоб ми повірили одне в одного і стали єдиним цілим. Щоб тренери вірили гравцям і навпаки, щоб думками про чемпіонство жила прес-служба, медики, адміністратори, просто всі.

– Донедавна ви не були причетні до «Сокола». Але перетиналися в різних клубах з легендарним наставником киян і національної збірної України Олександром Сеукандом. Олександр Юрійович – людина сувора, але вас він, здається, цінував по-особливому…

– Спілкуючись з досвідченішими хлопцями, зрозумів, що застав Олександра Юрійовича, вже коли він став трохи м’якішим за характером. Хоча, звісно, мені вдалося з першого тренування довести цьому досвідченому тренерові, що я здатен бути лідером і робити те, чого не можуть інші. Сеуканд це побачив і дозволяв мені творити на льоду. Я відчував довіру, розумів, що маю право на помилку і грав розкуто, з впевненістю у власних силах. Завдяки цьому мені багато що виходило. Бо коли людина має право на помилку, вона, як правило, помиляється дуже рідко. Під керівництвом Сеуканда я провів одні з найкращих сезонів у кар’єрі. Власне, у нас із Олександром Юрійовичем також склалися гарні людські стосунки. Ми досі зідзвонюємося. Скажімо, коли почалася війна, тренер набрав мене і запитав, як справи. Не буду приховувати, було приємно. Зі свого боку дуже сподіваюся, що Олександр Юрійович і його сім’я теж у ці важкі для нас усіх миті будуть у безпеці.

– Олександр Сеуканд народився у Москві, але багато років живе у Києві. Він бачив, що робиться у нас в країні, своїми очима. Ви ж через власні соцмережі намагалися достукатися до свідомості інших росіян. Тих, хто грав з вами в одній команді, але після вторгнення їх земляків волів мовчати. Щось вийшло?

– Ця війна перевернула мою свідомість. Н є таємницею, що ще до початку війни в 2014 році три з половиною роки я провів у росії, в дитячій школі у Санкт-Петербурзі. Там у мене склалися хороші стосунки з багатьма хлопцями. Проте з тієї миті, як розпочалася велика війна і понині мені пише лише класний керівник і епізодично ще кілька людей. Все. Мене це сильно дивує. На початку війни я написав великий пост у соцмережах. Просто накипіло. На ту мить у Харкові вже загинуло багато людей. Мене це вразило. Хотілося звернутися до тих росіян, які мене знають. Бо ще десь можу зрозуміти людей, у яких є ворожа до нас позиція. Вони обрали такий шлях, з цією потворною літерою на лобі. Це погано, але так є.

Проте значно страшніші люди, які не мають позиції, які існують, мов овочі. В сучасних реаліях таке неприпустимо. На мій погляд, принаймні підтримати хлопців, з якими грав в одній команді, не складно. Бо ж не є таємницею, що росіян у нашому чемпіонаті грало дуже багато. Але усі вони мовчать. Ці люди, які в росії нікому не потрібні, сюди приїздили на хороші гроші. Ніхто їх не чіпав. Ми з хлопцями нещодавно згадували, що в Маріуполі у нас поряд із ковзанкою була база «Азова». Азовці приходили до нас на матчі, коли 60% гравців нашої команди складали росіяни. І як після цього можна, відігравши по чотири-п’ять років в Україні, розповідати, що тут нацисти?

Ви ж отримували тут гарні гроші, дружили з нами. Як так вийшло, що однієї миті ви від нас відреклися? То лікуватися треба. В такі миті хочеться, щоб на кордоні між нашими країнами побудували паркан на кілометр угору, щоб ніхто з них більше не зміг сюди приїхати, раз вони не цінують того ставлення, яке їм дала Україна. Від спортсменів і артистів зараз залежить дуже багато. Їх слова здатні змінити ставлення людей. Ми вороги, бо росія на нас напала. Але хтось би мав пояснити, що українці тут ні при чому. Найперше люди, які жили тут. Однак цього ніхто не робить. Для себе я не знаходжу пояснення, чому вони бояться. Як на мене, краще перебороти страх і спробувати зробити те, що можливо, ніж корити себе за безвілля рештку життя, що в критичну мить не вчинив, як людина.

Думаєте, я до них лише публічно звертався? В особисті теж писав. Не лише я, а й інші наші хокеїсти. Але вони виправдовувалися, мов за шаблоном: «У мене сім’я, в мене бізнес тощо». «Нічого, що в мене сусіди помирають?», – перепитував. І чув відповідь: «Не все так однозначно». Коли люди таке кажуть, відразу відправляю їх за руским воєнним кораблем.

– Володимире, ваше життя тісно переплетене з двома містами, які постраждали від цієї війни чи не найбільше. Мова про Маріуполь і Харків. Як би банально це не лунало, але близькі вам люди живі й здорові?

– На щастя, так. Моя дружина Яна, виходить, уже потрійна переселенка. Вона каже, що її «звільняють» утретє. Спершу Яна переїхала з рідного Єнакієва на Донеччині в Маріуполь у 2014-му. 24 лютого ми з «Маріуполем» були на виїзді. Щойно відбувся перший удар по Краматорську, на світанку відразу зателефонував Яні і сказав, щоб збирала речі та їхала до Харкова. Вибралася вона з Маріуполя благополучно, ще й навіть встигла заправити автівку. Потім нам усі друзі радили негайно їхати з Харкова. Тоді ми ще не поспішали. Зідзвонилися з Олексієм Лазаренком, який зараз воює у найгарячіших точках. Тоді ще було трохи заощаджень, тому займалися волонтерством, купували продукти харчування, допомагали військовим. Мушу сказати, що ми всі захоплюємося Лазаренком. Спочатку він й нам допоміг, коли щодня відвозив на Північну Салтівку у Харкові. То надзвичайна і дуже мужня людина.

А допомагати нашим військовим продовжуємо понині. Не можу по-іншому. По-перше, вважаю, що кожен, хто не взяв у руки зброї, має при нагоді допомагати Збройним силам матеріально. По-друге, під Харковом зараз воює друг з Маріуполя. Наш громадянський обов’язок – допомагати людям, завдяки яким маємо змогу жити в мирних містах і грати в хокей. Ми ось теж раді, що маємо роботу. Бо жити за щось треба. І самим, і допомагати батькам у Харкові, які не можуть виїхати. Мама з татом мусять доглядати за бабусею з дідусем.

– У цих обставинах маємо себе тішити, що наша країна після перемоги вже буде зовсім іншою.

– Не сумніваюся в цьому. За перших сім місяців війни мав багато часу, щоб подумати над усім, що відбувається. Пріоритети в житті змінив кардинально. Не буду приховувати, що мав варіанти, щоб поїхати грати за кордон. Але вирішив, що залишуся. В мене тут сім’я і рідний дім. У ці миті почав цінувати це по-особливому. Певен, такі самі відчуття і в людей, які виїхали. Після перемоги вони захочуть повернутися, бо Україна для них рідна. І то вже буде інша країна, інша нація. Так, ми досі сперечаємося, сваримося. Скажімо, я з вами зараз розмовляю то російською, то українською. Але ми з дружиною поставили собі за мету – говорити чистою українською. Ми на шляху до цього. Наразі уже відповідаємо українською тим, хто українською звертається до нас. Моя мама в Харкові працює в єдиній «живій» кав’ярні. І розмовляє з клієнтами теж виключно українською.

Так, поки мовні питання нас розділяти не повинні. Поки. Пройде війна і подискутуємо, як нам рухатися далі, як розвивати державу. А зараз треба виграти війну. Ми вже показали, як можемо гуртуватися, які ми сильні. Але цього ще замало. Скажімо, я був трохи шокований, приїхавши з Харкова до Києва. Пройшовся Хрещатиком чи Подолом і побачив, що тут трохи інший світ. Люди почали забувати, що в країні війна. В порівнянні з Харковом контраст разючий. Там виходиш на вулиці, де немає світла, а люди практично не усміхаються і розумієш, що в країні лихо. Київ трохи повернули до реалій недавні ракетні обстріли. Маємо бути трохи стриманішими. Зрештою, я теж ловив себе на думці, що це добре, коли в Україні є міста, де люди можуть почуватися у відносній безпеці. Мої друзі-військові кажуть, що для цього вони й працюють на фронті.

Іван Вербицький, ФХУ